Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Додому їхати не хотілося. Вероніка відчувала гостру необхідність упорядкувати думки.
Вона зупинила автомобіль, лише коли виїхала за селище, до русла невеликої річки, що обплутувала своїм прядивом кожне селище — від маленького до великого — у їхньому районі. Тут, у гаю біля плавнів, колись було «таємне» місце Тані та Вероніки. У дитинстві вони будували халабуди серед дерев, а в підлітковому віці збиралися біля річки, аби вилити одна одній душу.
Вероніка вийшла з авто й мовчки спостерігала, як вітер колише примерзлий очерет. Жінка намагалася не заважати думкам добігти фінішу.
Розділ 28
У той час коли Вероніка скуплялася, Олеся теж здійснювала марш-кидок місцевими магазинами. Дівчина дуже любила шопінг, хоч і справедливо вважала, що в смт Богданівка мало пристойних крамниць. Але цього разу вже не вертіла носом, оскільки Соня попросила повести її по магазинах. Це було навдивовижу Олесі. Вона тисячу разів намагалася витягти сусідку кудись, а тепер Софія сама про це попрохала. Тож, довго не роздумуючи, Олеся погодилася, хоч зараз уже й шкодувала про це.
Відвідавши купу магазинів, вони вибрали для Софії одну-єдину кофтину й тоненький шарф. На решту Соня відповідала, що воно або непристойне, або дороге, або непристойно дороге.
Олеся ніколи не думала, що може втомитися від шопінгу, але сьогодні вона раділа перепочинку в місцевій піцерії.
— Не можу повірити, що ти відмовилася від тієї класної червоної спідниці, — промовила Олеся.
— Так радій, ти ж її купила, — відпила апельсинового соку Софія.
— Так, хіба можна було її там залишати? — ніжно погладила пакети з покупками Олеся.
— Ти смішна.
— Це я смішна? Ти відмовилася від речі, яка тобі пасувала, бо вона червоного кольору.
— Не тому, що вона червоного кольору, а тому, що вона занадто яскрава, — відповіла Софія. Вона вдячно й трохи винувато кивнула офіціантові, що приніс їм піцу, і заходилася відлущувати собі шматочок. Розжувавши піцу, дівчина прицмокнула й потяглася по ще один шматочок.
Олеся здивовано спостерігала, як Софія поглинає їжу.
— Що? — знітилася Соня. — Я замастилася?
— Та ні, — усміхнулась у відповідь Олеся, — просто бачу, що ти нагуляла реальний апетит.
— А, це? Просто ніколи не куштувала піци отак, у піцерії. Удома, звісно, готувала, але то виходило щось не те, а тут… м-м-м… смакота.
— Та камон! — Олеся знову усміхнулася, але думками була далеко.
Вона згадала, як заскочила у примірочну, принісши Софії чергову кофтинку. Її сусідка ще не встигла вдягнутись і неймовірно перелякалася появі в кабінці сторонньої людини. Перше, що вона зробила, — це схрестила руки на грудях. Олеся вирішила, що Соня ховає свій неоковирний бюстгальтер (бо якого біса нормальній людині так жахатися, коли подруга заходить у примірочну!), але потім до неї дійшло, що Софія хотіла прикрити плечі.
Спершу Олесі було байдуже, але цікавість таки взяла гору. Наступного разу дівчина заскочила до примірочної з конкретним наміром і помітила на плечах приятельки численні шрами й порізи. Деякі вже загоїлися, інші були зовсім свіжі. Дівчина переконувала себе, що то їй здалося, але марно. Від згадки про Сонині плечі досі було холодно на душі.
— Послухай, — наважилася запитати вона, — це не моя справа, але я таки запитаю.
— Гм… — кивнула Соня, пережовуючи піцу.
— Антон… він тебе ображає?
— Тобто? — Соня проковтнула піцу, насторожилася, в очах майнув страх.
— Я просто бачила порізи…
— А, це? — Софія механічно потягнулася рукою до плеча. — Це я сама… впала нещодавно й порізалася.
— Реально? Гм… Я, звісно, не лікар, але не схоже, що то ти випадково порізалася…
— Я не хочу про це говорити, — Софія опустила голову так низько, наче хотіла торкнутися носом грудей.
— Ну окей, не хочеш зі мною поговорити, поговори з батьками, якимись родичами чи до психолога сходи, врешті-решт…
— Мені не потрібен ніякий психолог, — стрепенулася Соня.
Олеся насторожилася від різкого тону подруги, але за мить на Софіїному обличчі знову з’явилася м’яка усмішка.
— Ти не будеш? — кивнула вона на останній шматочок піци, наче нічого не сталося.
— Ні.
— Добре, тоді я з’їм.
Олеся дивилася на подругу й сердилася через своє безсилля. Вона раптом зрозуміла, що її бажання допомогти Софії геть зникло, бо приятелька абсолютно не вважала, що з її життям щось не так.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання крапля, Галина Цікіна», після закриття браузера.