Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І я бачу…
І я бачу…
І я бачу…
Я бачу, шо він показує.
— Це брехня, — шепочу я. — Це, бляха, брехня.
І цього не варто було казати.
Із криком Метью стрибає вперед і біжить просто на мене через увесь склад.
— Біжи! — кричу я до Манчі, повертаючись і пробиваючись через задні двері.(Заткайся, ти реально думаєш, шо ніж шось зробить проти мачете?) Я чую як Манчі дотепер кричить, його Шум вибухає ззаду мене, і я дотягуюсь до задніх дверей і росчахую їх, а тоді розумію.
Манчі біля мене нема.
Я розвертаюся. Коли я сказав «біжи», Манчі побіг в інший бік, з усією своєю непереконливою злістю кинувшись на Метью, котрий кинувся на мене.
— Манчі! — кричу я.
У складі просто капець як темно, і я чую гарчаня і гавкіт і клацаня і тоді я чую як Метью вищить від болю, коли його, по ходу, вкусили.
«Хороший песик, — думаю я. — Блін, який же хороший песик».
І я ж не можу його тута лишити, нє?
Я біжу назад у темноту, туди, де я бачу як підскакує Метью і як постать Манчі витанцьовує між його ніг і помахів мачете, вигавкуючи напропале.
— Тодде! Тодде! Тодде! — гавкає він.
Я вже за п’ять кроків від них і ще біжу, коли Метью б’є з двох рук у землю, вбиваючи кінець мачете в дерев’яну підлогу. Я чую писк Манчі, в якому нема слів, тільки біль, і він відлітає до темного кута.
Я кричу і врізаюся просто в Метью. Ми обоє злітаємо з ніг, гепаємся на підлогу ліктями і колінами. Боляче, але я впав переважно на Метью, такшо нормально.
Ми відкочуємся один від одного і я чую як він кричить від болю. Я відразу ж піднімаюся назад на ноги, ніж у руці, за пару метрів від нього, тепер уже далеко від задніх дверей, а Метью перекриває передні. Я чую, як Манчі скавчить у темноті.
Я також чую якийсь Шум, який піднімається далі на сільській дорозі до залу зібрань, але зараз нема часу про це думати.
— Я не боюся тебе вбити, — кажу я, хоть насправді я капець боюся, але надіюся шо мій Шум і його Шум зараз так шумлять і мішаються, шо він там нічо не зможе розібрати.
— Ну то нас лише двоє, — каже він, смикаючи своє мачете.
Воно не вилазить, коли він смикає перший раз, не вилазить і коли смикає другий раз. Я користуюся нагодою і відстрибую назад у темноту, шукаючи Манчі.
— Манчі? — кажу я, з усіх сил розглядаючись серед снопів і куп кошиків з фруктами. Я дотепер чую, як Метью сопе, пробуючи витягнути своє мачете з підлоги, і шум міста, який стає ще голосніший.
— Тодде? — чую я глибоко з темноти.
Чую з-поза рулонів силосу, з маленької нички, яка утворилася між ними і стіною.
— Манчі? — кличу я, засунувши туди голову.
А тоді реально швидко оглядаюся.
Важко смикнувши, Метью дістав своє мачете з підлоги.
— Тодде? — каже Манчі, заплутаний і наляканий. — Тодде?
І от іде Метью, іде повільно, ніби йому більше нема куда спішити, його Шум тянеться вперед хвилею, в якій нема броду для суперечок.
Я не маю вибору. Я втискаюся в ту ничку і виставляю перед собою ножа.
— Я піду, — кажу я, піднімаючи голос. — Просто відпустіть мене і пса, і ми підемо.
— Для цього вже запізно, — каже Метью, підходячи.
— Ви не хочете цього робити. Я ж бачу.
— Стули писок.
— Будь ласка, — кажу я, вимахуючи ножем. — Я не хочу вас поранити.
— Хлопче, по-твоєму мене це гребе?
Блище, блище, крок за кроком.
Десь назовні чути бабах, десь далеко. Тепер люди біжать і кричать, але ніхто з нас не дивиться.
Я втискаюся в маленьку ничку, але там для мене таки завузько. Я розглядаюся і думаю, кудою я тута зможу тікати.
І нічого такого не бачу.
Моєму ножу прийдеться це зробити. Йому прийдеться діяти, навіть якшо проти мачете.
— Тодде? — чую я ззаду себе.
— Не хвилюйся, Манчі, — кажу я. — Всьо буде добре.
І хто його знає, в шо вірить пес?
Метью нас уже майже догнав.
Я стискаю ножа.
Метью зупиняється за метр від мене, так блисько, шо я майже бачу, як його очі блистять у темноті.
— Джессіка, — каже він.
Він піднімає мачете над головою.
Я відсмикуюсь назад, піднімаю ножа вверх, готуюся…
Але він завмирає…
Він завмирає…
Я вже бачив таке завмираня…
І цього досить…
Коротко помолившись, аби тута не вийшло так як на мості, я махаю ножем широку дугу убік, акурат прорізаючи (дякую, дякую) шнурки, які тримають силосні рулони, прорізаю передні шнурки наскрізь. Інші шнурки швидко рвуться від раптової зміни ваги і я прикриваю голову і відтискаюся з дороги силосних рулонів, які починають котитися.
Я чую гупаня і стуканя і «уф» від Метью, і я піднімаю голову і бачу, шо він похований під силосними рулонами, його рука витягнута вбік, його мачете лежить біля нього. Я підхожу вперед і відбуцую мачете вбік, тоді повертаюся аби найти Манчі.
Він знову забився в темний кут тепер ззаду завалених рулонів. Я біжу до нього.
— Тодде? — каже він, коли я підхожу блище. — Хвіст, Тодде?
— Манчі? — темно, такшо мені приходиться присісти просто коло нього аби побачити. Його хвіст на дві третіх короччий чим був, кров усюди, але він, благослови його Боже, дотепер пробує ним метляти.
— Ав, Тодде?
— Я в порядку, — кажу я, потираючи його голову. Він кусає мою руку, але я знаю, шо він з цим нічо не зробить, бо йому боляче. Він вибачливо мене лиже, а тоді знову робить кусь. — Ав, Тодде, — каже він.
— Тодде Г’юїтте! — чую я крик десь іспереду склада.
Франсія.
— Я тут! — кричу я, встаючи. — Зі мною всьо добре. Метью здурів…
Але я стаю бо вона мене не слухає.
— Тобі треба забратися всередину, Тоддику, — поспішно каже Франсія. — Тобі треба…
Вона зупиняється коли бачить Метью під силосом.
— Шо сталося? — каже вона, відразу почавши відкочувати рулони, забираючи рулон з його лиця і присідаючи побачити чи він ще дихає.
Я показую на мачете.
— Це сталося.
Франсія дивиться на нього, тоді довгий погляд на мене, її лице каже шось чого я не можу прочитати ані навіть приблизно зрозуміти. Я не знаю чи живий Метью чи вмер і ніколи не взнаю.
— На нас напали, шпанюче, — каже вона, встаючи.
— На нас шо?
— Чоловіки, — каже вона, встаючи. — Чоловіки з Прентісстауна. Та шпана шо гналася за тобою. Вони напали на ціле містечко.
Мій шлунок падає просто мені на капці.
— О ні, — кажу я. А тоді кажу знову: — О ні.
Франсія всеще дивиться на мене, її мозок думає хтозна-шо.
— Не віддавайте нас їм, — кажу я, знову задкуючи. — Вони нас уб’ють.
На це Франсія хмуриться.
— Шо я по-твоєму за жінка?
— Я не знаю, — кажу я. — В цьому й біда.
— Я тебе їм не віддам. Чесне слово. І Віолу не віддам. І коли говорити про містечкові збори — ну, до чого ми там устигли договоритися, то ми вирішували захистити вас обох від того, шо майже нечинуче насувалося, — вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.