Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Обличчя були особливо моторошними. Вони виглядали наполовину скелетними, із глибокими провалами там, де колись були щоки. Очі вурдалаків світилися холодним, лякаючим світлом, наче всередині них горіло якесь прокляте полум’я. Їхні роти були широкими, неначе розрізаними ножем, з тонкими, пересохлими губами, які скривилися в гримасі, ледь помітивши нас. Кожен з них, здавалося, лише чекав моменту, щоб кинутися вперед, роззявивши свої пащі ще більше, щоб зірвати з нас м’ясо і випити всю кров.

Проте вони чомусь стояли нерухомо. Їхні руки з довгими, кістлявими пальцями, закінчувалися гострими, кривими кігтями, які ледве трималися на напівзруйнованих фалангах. Вурдалаки видихали різким, холодним повітрям, яке смерділо тліном і розкладанням. Кожен вдих звучав, як хрипке шипіння.

——— Ой, — почала знову нервувати Ніка, — трохи невдала Телепортація…

Я негайно зістрибнув з вовка на землю, відчуваючи, як адреналін миттєво заповнив моє тіло. Ледве мої ноги міцно торкнулися землі, як я швидко дістав свій меч із інвентарю. Сталь холодно виблискувала  в темряві, коли я підняв його вгору.

——— До бою! — крикнув я своїм петам.

Вовки відразу відреагували, кидаючись вперед з гарчанням. Сова піднялася в повітря, розправивши крила і випустивши пронизливий крик, а ведмідь, розлючено ревучи, рушив у атаку, збиваючи з ніг перших вурдалаків, які потрапили на його шляху.

Згодом з’явилися і пети Ніки. Вони матеріалізувалися поруч із нею, готові до бою, і без вагань кинулися в бій. Вурдалаки падали під нашим натиском один за одним. Я рухався швидко: то різав їх мечем, то стріляв із самопалу. 

Сталь меча зі свистом розтинала повітря. Кожен удар був точним і смертоносним, а самопал, з гучним гуркотом, випускав кулі, які пробивали їхні крихкі тіла.

Ніка також не відставала. Вона впевнено тримала в руках свою рушницю, відстрілюючи всіх, хто наближався до нас. Кожен заряд влучав точно в ціль, розносячи вурдалаків на шматки. 

І коли здавалося, що ми вже перемогли, перед нами з’явився він — вурдалака, який був значно більший за решту. Він наче виріс з темряви, немов гігантська тінь. Його голова ледь не торкалась гілок дерев. Шкіра була товстішою і темнішою, майже чорного кольору. Очі світилися яскраво-червоним світлом. Мускули його тіла виглядали потужно. Він був масивним і нагадував щось середнє між людиною та звіром. Його руки були настільки великими, що він міг з легкістю розірвати на частини будь-кого з нас. А його довгі, криві кігті блищали від залишків крові тих, хто раніше став йому на шляху.