Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Але Ніка тільки нервово почухала потилицю. Її рухи були швидкими та різкими, ніби вона намагалася позбутися якогось нав’язливого відчуття або думки, що не давало їй спокою. Її очі ненадовго зустрілися з моїми. В них була видна невпевненість, якої я раніше не помічав у Ніки.

——— Гаразд, — сказала вона, намагаючись зібрати себе докупи. — Я застосую один чіт, щоб воскресити твоїх петів, не знаходячись з тобою в одній групі. Але ти маєш мені хоча б сказати свої цілі. Яку мету ти переслідуєш?

Я повільно підвівся. Пил, що піднявся навколо, осів на моїй одежі, але я не звернув на це уваги. Я дивився прямо в її очі, які тепер виглядали втомленими і виснаженими, без тієї сили, що була на початку нашої зустрічі.

——— Ніяку, — відповів я рівним голосом, знизуючи плечима. — Я просто хочу жити.

Та тільки-но я сказав це, як вона різко схопилася за голову обома руками. Її пальці стиснули волосся, ніби намагаючись утримати якийсь внутрішній біль або хаос. Її рухи були дратівливими, наче вона намагалася зрозуміти щось, що було поза її розумінням.

——— Я не розумію! — вигукнула вона, що тільки підтвердило мої здогадки. — Я нічого не розумію! Так не буває! Це неможливо!

Я лише знову знизав плечима і спокійно сів на своє місце, не намагаючись пояснити їй більше. Що я міг ще сказати? Я і сам тоді ще нічого не знав. 

Скай, відчуваючи, що напруга остаточно зникла, повільно сів переді мною. Його широке, мускулисте тіло закривало полум’я вогнища від мене. Інші вовки, один за одним, сіли навколо нас, утворюючи навколо мене щит.

Як і обіцяла, Ніка використала свій чіт і воскресила всіх моїх петів. Коли я побачив їх знову живими, відчув хвилю полегшення і незвичайний спокій. Адже кожен з них повернувся до мене. Всю ніч я провів, вигадуючи їм нові імена. Більше за всіх поверненню раділа сова. Вона ширяла навколо табору всю ніч. Її очі блищали в темряві, а крила постійно тріпотіли від збудження. Вона не могла стримати своєї радості. Песиголовець же, навпаки, намагався бути стриманим. Тільки ледь помітний блиск в очах видавав справжні почуття. Тільки Ведмідь, здавалося, не звертав уваги на навколишню метушню. Він просто ліг спати біля вогнища, занурившись у глибокий, спокійний сон.

Ближче до полудня Ніка знову повернулася. Вона виглядала більш спокійною, а її рухи стали впевненішими. Тільки в очах все ще залишався слід сум’яття.

Ми рушили всі разом до річки, рухаючись уперед у майже повній тиші. Лише зрідка було чути, як хтось з нас злегка наступає на суху гілку чи камінь. Кожен був занурений у свої думки. Ніхто не поспішав порушувати цю мовчанку. 

Ніка йшла трохи позаду мене. Її погляд був зосереджений на дорозі попереду, але час від часу я відчував, як вона спостерігає за мною. Нарешті вона наважилася запитати. Її голос прозвучав несподівано, але досить м’яко:

——— Чому ми йдемо саме туди?

Я повернувся до неї і побачив, як вона вдивлялася у моє обличчя, ніби боялася чогось не помітити або не зрозуміти. Її погляд був пронизливим, і від нього мені стало ніяково. Щооб уникнути цього прямого контакту, поспіхом сів на одного з вовків зі стаї Ская, аби якнайменше зустрічатися з нею поглядом. Вовк, на якого я сів, злегка здригнувся. 

Всередині мене все палало. Емоції були на межі. Я ледь стримував бажання. Хотілося знову її поцілувати, чи хоча б доторкнутися до неї, хоча б мізинчиком. Хоч трішки відчути тепло її шкіри. Але я мусив стримати себе. Вона сама сказала, що не хоче більше, аби я наближався до неї.

——— Бо йдемо до Храму Вітрів, — намагався я говорити спокійно, рівним тоном, — а це єдиний шлях туди.

——— Але чому саме храм? Поруч же теж є ліс! Туди значно ближче.

Її слова змусили всіх зупинитися. Всі обернулися до неї. Потім Вовки почали обережно оглядати місцевість, немовби шукаючи щось, чого не могли помітити раніше. Скай підняв голову. Його вуха почали насторожено прислухатися до найменшого звуку.

——— О, — зітхнула Ніка, усвідомивши всю ситуацію, — то у вас немає мапи?

——— Ми прокладаємо шлях, орієнтуючись на показання сови, — спробував пояснити я, — та на нюх вовків.

Сова, що летіла трохи попереду, різко повернула голову назад. Вовки ж тим часом продовжували стояти напружено. Їхні носи вивчали повітря, намагаючись вловити найменші зміни в ароматах, що могли вказати на правильний шлях.

Ніка знову нервово почухала потилицю. 

——— Спершу зʼясувалось, що ти не можеш воскрешати. Потім, що не можеш додавати когось в паті. Тепер в тебе ще й мапи немає. Як ти взагалі граєш?

Її роздратування стало занадто очевидним. Тож я теж почав нервувати.

——— Я не граю. Я живу тут. Для мене все це по-справжньому.

Її обличчя знову набрало виразу нерозуміння. Очі широко розкрилися. Рука нервово ковзнула по потилиці. Вона виглядала так, ніби намагалася зібрати докупи всі шматочки цієї заплутаної головоломки, але вони ніяк не складалися.

——— Я не розумію, — закричала вона, глянувши знову на мене.

Раптом простягнула руку вперед, і на її долоні з’явився маленький шматочок крейди. Її пальці впевнено затиснули його. Вона почала проводити ним по повітрю, залишаючи за собою тонкі, яскраво-білі лінії. Ніка малювала коло.

Земля під нами затремтіла. Повітря навколо нас наповнилося важким, глухим гулом. Відчувалося, як простір почав змінюватися. Усе навколо почало рухатися, і раптом ми опинилися в зовсім іншому місці. 

Тепер ми стояли в якомусь дуже темному лісі, де абсолютно не було сонячного світла. Дерева, що оточували нас, були високими і старими. Їхні товсті стовбури були вкриті мохом і тінями. Гілки, здавалося, звисали над нами, створюючи відчуття пастки.

І тут я побачив їх. Вурдалаки оточували нас. Їхні постаті виринали з темряви, наче примари. Вони були схожі на людей, але тільки віддалено. Їхні тіла, що колись могли належати живим істотам, були покриті сірою, майже попелястою шкірою, яка виглядала так, ніби її випалили вогнем і лишили висихати під безжальним сонцем. Поверхня їхньої шкіри була нерівною, вкритою зморшками і тріщинами, з яких інколи проступали темні жилки, що нагадували засохлу кров. На деяких ділянках шкіра висіла, відкриваючи під собою оголені ребра та сухожилля.