Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Ще класичнішою є праця Франца Фанона (1925—1961) The Wretched of the Earth, або «Гнані й голодні» (1961). Фанон, психолог та активіст, і тут аналізував колоніалізм як систематичне пригнічення. Ця книжка відверто конфронтувала з думкою про те, що західний колоніальний проєкт узагалі міг привести до чогось позитивного. Фанон передусім досліджував, як імперіалізм колонізував душі колонізованих, як він сформував ролі тубільців і колонізаторів як раба та пана відповідно. Так колонізовані мали боротися з колоніалізмом, щоб повернути собі людяність. Їм потрібно було визволитися від перспективи колоніального устрою. Замість того щоб дотримуватися східного уявлення про доколоніальну історію, Фанон вважав, що африканська національна культура має спиратися на матеріальний ґрунт протистояння колоніалізму.

Такий погляд на колоніалізм критикує європейців, які захопили африканський континент несправедливими угодами, насильством та експлуатацією. Однак історичний аналіз цієї епохи світової історії має зважати на функції й реалії виникнення такого погляду, хай кому симпатизує дослідник. Фанон вивчав, що колоніальний досвід зробив із людською психікою й душею, але водночас його текст мобілізував читачів проти колоніального ворога. Тому він навіть не шукає зв’язків, які суперечать його аналізу. Великі антиімперіалістичні рухи, що виникали й виникають досі в Європі, зосереджувалися на політичній мобілізації, тому перед­усім засуджували колоніалізм як ціле й систему.

Коли колоніальні відносини замінила міжнародна допомога розвитковим країнам, це також мало значення для того, які уявлення про колоніалізм стануть чільними й загальновизнаними. Міжнародну допомогу, як обговорю згодом, ініціювали та просували США як частину повоєнної стратегії, а в таких країнах, як Норвегія, що активно докладали зусиль до цієї ініціативи, її вважали за спосіб відшкодувати руйнівні наслідки колоніалізму. Це сформувало визначене уявлення про колоніалізм, а надто тоді, коли система міжнародної допомоги майже здобула монополію в публічних обговореннях «Півдня». Міжнародну допомогу менш розвинутим країнам обґрунтовували й подавали як противагу колоніалізму, тож це вплинуло на його образ. Якщо міжнародну допомогу асоціювали зі спів­працею та партнерством, то колоніалізм пов’язували з протилежним — пригніченням і власними інтересами. Якщо допомога розвитковим країнам була альтруїстичною солідарною діяльністю, то колоніалізм — інституціоналізованою експлуатацією. Так сучасність навмисне спотворила минуле, і цей образ став загальним.

Річ у тім, що європейська колоніальна система була набагато складніша, ніж її зображували в повоєнні часи. Роль колоніалізму, відношення сил між метрополіями та колоніями й наслідки цих часів для розвитку відрізнялися від місця до місця й від часу до часу. Саме це потрібно вивчати, якщо прагнемо зрозуміти цей період у відносинах Європи з позаєвропейським світом. Колоніальна система мала одну спільну рису — це була широка політична, економічна та культурна система, яка організовувала стосунки між метрополіями й колоніями так, що це систематично давало користь метрополіям. І це ставалося незалежно від того, як обґрунтовували та легітимізували такі відносини, і незалежно, чи метрополії справді мали з того зиск. Щоб змогти розглянути наслідки колоніалізму для розвитку держав конкретніше, варто спершу проаналізувати підсистеми колоніальної системи.

Британська імперія становила найбільшу й наймогутнішу колоніальну систему, тож дискусія про колоніалізм має не лише розглядати, а й надавати найбільшу вагу ролі Великої Британії. До того ж саме розповіді про Британську імперію сформували уявлення про колоніалізм загалом і його роль у світовій історії. Навіть сьогодні політичні еліти стають прихильниками того чи того погляду на роль імперії.

Єдиний тривалий злочин проти людства! Таку думку про роль Британської імперії має, наприклад, Шаші Тарур, політик і дипломат, чию кандидатуру 2005 року Індія висунула на посаду Генерального секретаря ООН. У книжці «Епоха пітьми: Британська імперія в Індії» (An Era of Darkness: The British Empire in India) він пише, що Британська імперія нічогісінько не створила, вона лише нищила. Бідність Індії — провина Британської імперії.

Британцям варто пишатися тим, що їхня імперія зробила для світу, писав Джейкоб Ріс-Моґ, лідер Палати громад 2019 року й близький соратник Боріса Джонсона. Того року він видав «Вікторіанці: Дванадцять титанів, що викували Британію» (The Victorians: Twelve Titans who Forged Britain) — книжку про, на його думку, героїв вікторіанської Англії, тих, хто очолював просвітництво й демократію, тих, хто уособлював усе найкраще, що є у Великій Британії. Кілька з них були чільними імперіалістами. Аргументи Ріса-Моґа в одній площині з аргументами лорда Керзона, віцекороля Індії на зламі століть і міністра закордонних справ Великої Британії після Першої світової війни. Британська імперія була, мовив він у відомій цитаті, силою добра у світі.

У цій книжці я насамперед розгляну роль, що її британський колоніалізм відіграв для економічного розвитку колоній. Але це, певна річ, одне з багатьох дослідницьких полів. Імперія організувала також міжлюдські відносини і створила світогляди й óбрази себе, які відтак стали чільними. Тому спершу хочу порушити іншу головну тему — як тісно британський колоніалізм пов’язаний з організованим расизмом і патерналізмом?

Відмінна риса Британської імперії полягає в тому, що вона виникла й розвивалася в період, коли расистська ідеологія була вкрай поширена в Європі. Друга половина ХІХ століття стала свідком поступового розвитку систем, що прагнули категоризувати населення Землі. Цьому посприяв розвиток сучасного природознавства. Шведський біолог Карл фон Лінней (1707—1778) та інші природознавці групували види істот на всій планеті на підставі їхніх ознак і спорідненостей. Таксономія рослин незабаром стала таксономією людей. Певні елементи теорій про різницю між расами існували в багатьох суспільствах раніше, однак порівняльна расова фізіологія виникла саме в ХІХ столітті. Поняття расизму поступово змінилося й більше не було пов’язане з одним народом чи окремою нацією. Воно відтак переплелося з новою глобалізаційною тенденцією порівнювати, групувати й ієрархізувати народи всього світу на підставі їхньої зовнішності, тобто вроджених і незмінних фізичних та інтелектуальних відмінностей[229].

Цей штиб мислення був такий поширений, що навіть найліберальніші та найгуманістичніші тогочасні мислителі зазнавали його впливу, а іноді й пропагували його. Девід Юм (1711—1776), один із засновників британської та європейської філософії, у примітці до одного есею промовисто і зневажливо писав про неєвропейців, особливо африканців: «Ніколи не існувало цивілізованої нації з іншим кольором шкіри, крім білого, як і не існувало небілих видатних людей, діячів чи мислителів». Однак, згідно з Юмом, і серед білих були варвари: «Навіть найгрубіші й найбільш варварські звичаї давніх германців або сучасних татар вирізняють їх винятковою хоробрістю, формою правління абощо». Він додає: «Негри-раби розпорошені всією Європою, і жоден із них ніколи не продемонстрував найменшої винахідливості»[230]. Однак побіч такого погляду Юм відкидав рабство, бо вважав, що немає жодної теорії, яка переконливо довела б існування різних рас[231].

Німецький філософ моралі Іммануель Кант (1724—1804) також написав дещо, що можна сприймати як чистий расизм. Він цікавився питанням людського різноманіття й писав про це в серії есеїв після 1775 року. Кант був серед перших, хто визначив географічні групи людей як раси (нім. Rassen). Він цікавився фізичними відмінностями, як-от кольором шкіри та волосся, формою черепа та іншими анатомічними рисами, а також спроможністю різних рас мислити морально і їхнім вмінням самовдосконалюватися