Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

— То в чому річ?

— У Каталіни був удар, — сказала Ноемі.

— Удар? Епілептичний?

— Ні. Я купила лікувальну настоянку в Марти Дюваль. Каталіна сама попросила, сказала, що засіб допомагає їй заснути. Але коли вона випила його, з нею стався напад. Я була в Марти, але не застала її вдома, тому прийшла до вас спитати, чи не чули ви, щоб тут, у місті, ставалося щось подібне через її настоянки.

— Марта пішла або до дочки в Пачуку, або по трави, от ви й не застали її. А щодо подібних випадків, то я нічого не чув. Упевнений, лікар Корона повідомив би мене про таке. Каммінс оглядав вашу кузину?

— Він каже, судоми спричинила настоянка опію.

Лікар Камарілло підняв і закрутив у руках ручку:

— Знаєте, ще не так давно опієм епілепсію лікували. Звісно, алергічна реакція можлива на всякі ліки, але Марта дуже обережна з такими речами.

— Лікар Каммінс назвав її шарлатанкою.

Похитавши головою, Камарілло поклав ручку:

— Вона не шарлатанка. Люди звертаються до неї по допомогу, бо вона їм дійсно допомагає. Якби я вважав, що вона наражає життя містян на небезпеку, не дозволив би їй практикувати.

— Але що, як Каталіна прийняла забагато настоянки?

— Передозування? Так, передозування настоянкою опію — річ неприємна: втрата свідомості, блювання. Але, бачте, Марта не могла дати вам її.

— Чому?

Зчепивши пальці, лікар Камарілло поклав лікті на стіл.

— Такі ліки вона не готує. Настоянку опію можна знайти тільки в аптеці, а Марта виготовляє зілля з місцевих рослин і трав. У цих краях не росте мак, із якого роблять опій.

— Отже, удар викликало щось інше у її складі?

— Не можу сказати напевно.

Ноемі насупилась, неспроможна дати раду отриманій інформації. Видно, просту відповідь на це питання годі зайти.

— Мені прикро, що я не можу допомогти вам. Та поки ви тут, чи можу я оглянути вашу руку? Пов’язку змінювали? — спитався лікар.

— Не змінювала, зовсім забула.

Навіть не відкривала слоїк із цинковою маззю. Хуліо розмотав пов’язку, і Ноемі вже готувалась побачити те саме почервоніння — тільки трохи темніше, ніж минулого разу. Але її рука повністю загоїлася, на шкірі не залишилось ані плямки. Це спантеличило лікаря Камарілло.

— Отакої, пропало, — пробурмотів він. — Такого я ще не бачив. Зазвичай подразнення сходить за сім-десять днів, а то й кілька тижнів, а тут не минуло і двох діб.

— Оце так пощастило, — віджартувалась Ноемі.

— Надзвичайно. Дивина та й годі. Ви хотіли щось іще? Якщо ні, можу переказати Марті, що ви її шукали.

Ноемі згадала про останній дивний сон, під час якого вона ходила. Однак у цьому ділі допомоги від нього годі сподіватися. Користі з нього, як сам він казав їй, мало. Вона вже почала думати, що Вірджил казав правду, що він занадто молодий і недосвідчений. А може, це вона перегинає — мабуть, від перевтоми. Зненацька повернулася вчорашня тривога.

— Було б дуже люб’язно з вашого боку, — відповіла вона.

Ноемі сподівалася тихенько повернутися до себе, але, звісна річ, це було б завелике щастя. Не минуло й години від їхнього з Френсісом повернення, як до неї прийшла Флоренс. Принесла тацю з обідом, яку поставила на столик. Не говорила нічого неприємного, але обличчя мала кислюче.

Це був вираз тюремника, готового будь-якої миті придушити заколот.

— Вірджил хоче з вами поговорити, — сказала вона. — Переказати, що ви зайдете до нього за годину, після обіду?

— Авжеж, — відповіла Ноемі.

— Добре. Я прийду по вас.

Повернулася рівно за годину і повела Ноемі до Вірджила. Зупинившись перед дверима його кімнати, постукала, заледве торкаючись пальцями дерева — так тихо, що Ноемі сумнівалася, чи Вірджил почує, але він відповів, чітко і голосно:

— Заходьте.

Флоренс повернула ручку і притримала двері для Ноемі, а щойно вона зайшла, обережно їх зачинила.

Першим, що помітила Ноемі у Вірджиловій кімнаті, був великий портрет Говарда Дойла, що дивився на неї з протилежної стіни: зчеплені руки, на пальці — бурштиновий перстень. Ліжко Вірджила стояло наполовину сховане за ширмою, розмальованою бузком і трояндами. Перегородка відділяла у кімнаті такий собі кабінетик із двома потертими шкіряними кріслами і вицвілим килимком посередині.

— Ти знову їздила до міста, — почав Вірджил. Його голос линув з-за ширми. — Флоренс не подобається, коли ти йдеш, нічого нікому не сказавши.

Підійшовши до розмальованої ширми, вона помітила, що й на ній серед квітів розлігся змій. Щоправда, на перший погляд його майже не видно, тільки око визирає серед суцвіть. Неначе змій з Едемського саду, гад дивився вичікувально.

— Я думала, вона не дозволяє мені спускатися в місто самій, — відповіла Ноемі.

— Дороги тут погані, дощі що не день сильніші. Зливи розмивають дороги вщент. А в рік мого народження вони були настільки сильні, що затопило нашу копальню і ми втратили все.

— Аякже, я бачила, як тут дощить, але дорога цілком проїзна, хоч і не в найкращому стані.

— Скоро так не буде. Поки що дощі ущухли, але скоро вдарять з новою силою. Чи не подаси мені халат?

Вона взяла важкий червоний халат, що висів на спинці крісла, і принесла його до перегородки. Її здивувало, що Вірджил зустрів її без сорочки, голий по пояс. Це було занадто неформально, дуже нескромно. Її щоки зашарілися.

— Тоді як сюди дістанеться лікар Каммінс? Адже він має приїздити на огляд щотижня, — промовила Ноемі, швидко відвернувшись і подаючи йому халат. Попри жар у щоках, намагалася говорити спокійно. Коли він вирішив її вразити, хай старається краще.

— У нього позашляховик. Чи ти думала, наші автомобілі призначені для того, щоб роз’їжджати ними туди-сюди, з гори і під гору?

— Я думала, Френсіс попередить мене, якщо це небезпечно.

— Френсіс, — пирхнув Вірджил. Почувши, як це ім’я зринуло з його губ, вона повернулася до нього. Він якраз зав’язував пояс. — Схоже, з ним ти проводиш куди більше часу, ніж із Каталіною.

Невже це докір? Ні, інше. Це він перевіряє її, як той ювелір, що пильно вивчає діамант, щоби переконатися в його чистоті, чи ентомолог — розглядає крильця метелика у мікроскоп.

— Я проводжу достатньо часу з ним.

Вірджил натягнуто всміхнувся:

— Ти така обачна