Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

акустичні характеристики, зумовлені, мабуть, ви­сокою, стрімко вигнутою стелею. Джессі здогадувалася, що навіть Вілл знає про те, як звуки доносяться звідти на терасу. Лише їхні батьки, здається, поняття не мали, що в кімнаті навіть жучків не потрібно, а найважливіші рішення, які вони ухвалювали в тій кімнаті, потягуючи повечірній коньяк чи каву, ставали явними (принаймні для доньок) задовго до того, як накази надходили зі штабу «зверху».

Джессі помітила, що тримає роман Льюїса догори дриґом, і поспіхом виправила ситуацію, доки не прийшла Медді й не обдарувала її грандіозним, хоч і тихим іржанням. Вона почувалася трішки винною через те, що робить, — то було набагато ближче до підслуховування, ніж до підтримки, — але не настільки, щоб припинити. І по факту Джессі вважала, що саме вона перебуває на правильному боці тонкої лінії моралі. Зрештою, вона ж не в шафі ховається абощо. Вона сидить собі тут, у всіх на виду, купається в яскравих променях призахідного сонця. Сидить із книжкою й загадується, чи трапляються затемнення сонця на Марсі і чи спостерігають за ними марсіяни, якщо вони там є. Якщо батьки думають, ніби ніхто не чує, про що вони розмовляють, сидячи всередині за столом, чи її це провина? Чи мусить вона піти й розповісти їм?

— Я так, дорохенька, н’думаю, — прошепотіла Джессі найсопливішим голосом Елізабет Тейлор із «Кішки на розпеченому даху», а тоді долонями прикрила велику дурнувату усмішку.

Крім того, вона зрозуміла, що принаймні тимчасово убезпечена від втручання старшої сестри: було чути, як вони з Віллом добродушно сперечаються над грою в «Куті», чи «Парчісі», чи ще чимсь в ігровій кімнаті внизу.

— Я справді думаю, що не буде зле, якщо вона залишиться тут зі мною на завтра, а ти? — спитав тато своїм найпереможнішим, найвеселішим голосом.

— Звісно, і я так думаю, — відповіла мама, — але також думаю, що вона не вмре, якщо поїде кудись із нами цього літа. Вона вже стала зовсім як татусева доня якась.

— Минулого тижня вона їздила з тобою і Віллом на лялькову виставу в Бетел. Хіба ти мені сама не казала, що вона залишилася з Віллом, навіть купила йому морозива за свої гроші, поки ти ходила на аукціон?

— Для нашої Джессі то не була каторга, — відповіла Саллі ледь не похнюплено.

— Ти про що?

— Про те, що вона сходила на виставу, бо хотіла, і про Вілла подбала, бо хотіла.

Похмурість змінилася знайомішим тоном: роздратуванням. «Ну а як ти можеш розуміти, що я маю на увазі? — запитував той тон. — Як тобі це розуміти, якщо ти чоловік?»

Протягом останніх кількох років Джессі чула цю інтонацію в материному голосі дедалі частіше. Вона знала, що частково це через те, що, дорослішаючи, вона просто починає більше чути й бачити, однак також тому, що тепер мама використовує цей тон частіше. Джессі не могла зрозуміти, чому татів варіант логіки завжди змушує маму так злитися.

— А чого це раптом сам факт, що вона зробила щось, бо хотіла, тепер стає причиною для хвилювання? — запитав Том. — Або взагалі якимсь її тавром? Що будемо робити, якщо вона крім сімейної розвине також соціальну свідомість, Сал? Запхаємо її в притулок для неповнолітніх проституток?

— Не треба так зверхньо зі мною розмовляти. Ти чудово знаєш, що я мала на увазі.

— Нєа. Цього разу я загубився в комишах твого мовлення, дорогенька. Це ж наша відпустка мала б бути, пам’ятаєш? А я ніби як вважав, що коли люди у відпустці, то вони роблять те, що хочуть, з тими, з ким хочуть. Ну, мені здавалося, що вся ідея саме в цьому.

Джессі всміхнулася, знаючи, що вже все скінчилося, залишилося хіба трохи криків. Завтра вдень, коли почнеться затемнення, вона буде тут з татом, а не на вершині гори Вашингтон з какодишкою й рештою Сонцепоклонників із Дарк-Скор. Її батько був наче якийсь всесвітньовідомий гросмейстер, що переграв талановиту аматорку й тепер докінчує справу.

— Ти також міг би поїхати з нами, Томе. Тоді й Джессі погодилася б.

Оце цікавий аргумент. Джессі затамувала подих.

— Не можу, кохана. Мені має подзвонити Девід Адамс щодо портфеля «Брукінгз Фармасьютікалз». Дуже важлива справа… і дуже ризикова. На цьому етапі розбиратися з «Брукінгз» — це наче розбиратися з підривними капсулями. Але скажу тобі чесно: навіть якби я міг, то не впевнений, що поїхав би. Я не в захваті від Джилеттки, але її б витерпів. А от той підар Сліфорт…

— Томе, тихо!

— Та не нервуйся: Медді й Вілл унизу, а Джессі аж там на терасі — бачиш її?

У ту мить Джессі раптом стала впевнена, що батько точно знає про особливості акустики вітальні-їдальні. Він знає, що донька чує кожнісіньке слово цієї дискусії. Хоче, щоб вона почула кожне слово. По спині й ногах пробігся невеликий теплий дрож.

— Так і знала, що ти все зведеш до Діка Сліфорта! — голос матері звучав водночас люто й з інтересом, і від цього поєднання в Джессі закрутилася голова. Їй здавалося, що лише дорослі можуть поєднувати емоції такими ідіотськими комбінаціями: якби почуття були їжею, то в дорослих вони були б наче вкритий шоколадом стейк, товчена картопля зі шматочками ананаса, пластівці «Спешл Кей», посипані порошком чилі замість цукру. Джессі вважала, що бути дорослим — радше покарання, ніж досягнення. — Це вже реально нестерпно, Томе. Чоловік шість років тому спробував клеїтися до мене. П’яний був. У ті часи він завжди був п’яний, але вже взявся за розум. Поллі Берджерон казала мені, він ходить до «Анонімних» і…

— Прапор йому в руки, — сухо перебив батько. — Ми йому листівку з побажаннями відправимо чи відзнаку якусь вручимо, га, Саллі?

— Не хами. Ти чоловікові мало носа не зламав…

— Саме так. Коли заходиш на кухню, щоб налити собі ще випити, і бачиш якогось алконавта з канави, який тримає одну руку на сідниці твоєї дружини, а другу — спереду в неї на…

— Ясно, — напружено промовила мама, проте Джессі подумала, що це з якихось причин звучить мало не вдоволено. Усе дивасніше й дивасніше. — Тобі вже давно пора зрозуміти, що Дік Сліфорт — не демон із глибин, як і Джессі варто засвоїти, що Едрієнна Джилетт — просто самотня стара жінка, яка колись ляснула її по руці на садовій вечірці, жартома. Будь ласка, Томе, не починай біситися на мене. Я не кажу, що то був добрий жарт. Ні, не був. Я просто кажу, що Едрієнна цього не знала. Вона не мала злих намірів.

Джессі опустила очі й побачила, що її книжка в паперовій обкладинці мало не зігнута навиворіт. Як може її мама, що закінчила коледж Вассара cum laude[51] (що б це не означало), може бути настільки дурною? Відповідь здавалася Джессі чіткою: не може. Вона або краще знає, або відмовляється бачити правду, що все одно призводить до однакового вирішення, яку б відповідь тут не вибрати правильною: якщо доводиться вибирати між старою жінкою, з якою ви в літню пору сусідите, і власною донькою, Саллі Мейгут вибирає какодишку. Непогано, так?