Читати книгу - "Білий попіл"

Вхідні двері розчахнулися. На моє щастя, сильний протяг знову задув усі свічки, гупнувши віконницями просто за моєю спиною.

— Бісова душа! — знову пролунав високий голос.

— Тихо будь… Маєш сірники?

У цього другого був дуже знайомий густий баритон.

Поки вони знайшли сірники і присвітили, я зумів безшумно вилізти через вікно. Тимчасом непрохані гості запалили свічки. Я перебіг під вікно вітальні й зачаївся, прислухаючись.

— Святі небеса… — сказав високий голос. — Ти бачиш, де він лежить?

— Стули пельку й перевір ту кімнату, — гримнув баритон.

Кроки.

— Нікого!

Знову кроки й високий голос — зовсім близько.

— Спізнилися?!

Зашарудів одяг — хтось перевертав тіло.

— Якщо хтось узагалі тут був… — з сумнівом сказав баритон. — Одоробало, схоже, сам себе застрелив…

Зарипіли дошки.

— О Господи! — вигукнув високий голос. — Поглянь! У колі — прогалина!

— Що ти верзеш?

— Та поглянь лишень! Тут дошка вилетіла!

Тиша. Нічого не чути. Ні кроків, ні рипіння дверей.

Я не втримався й обережно зазирнув у вікно. Один із тих типів нахилився над трупом, виставивши перед мої очі своє озаддя. Зате іншого я чудово бачив і відразу впізнав — ба навіть отетерів од подиву.

Це був Роман Тесля, камердинер з маєтку, четвертий свідок у справі вбивства панночки.

— А якщо він був тут, а ми його не вгледіли? — стривожено запитав тонкоголосий. — Анна приб’є нас!

— Це якщо Іван йому щось розтеревенив, — відповів Тесля й зненацька, ніби відчувши мій погляд, обернувся й поглянув просто на мене.

Я пригнувся й тієї ж миті зірвався з місця, мов ужалений. Оббігши хату, перескочив через старого пса, який вискочив з-під сараю й відчайдушно завалував. Я сподівався, що Тесля не встиг мене розгледіти.

Мабуть, саме час було скочити на коня й скористатися Івановою порадою. Та я просто вибіг за хвіртку і щодуху помчав навмання.

Сам не пам’ятаю, як опинився біля шинку. Якщо вірити зорям, було близько опівночі, й корчма досі гуділа п’яними голосами.

Сховавшись у тіні, я озирнувся. Що їм треба було від Івана? Чи вони шукали саме мене?

Погоні начебто не було. Віддихавшись, я про людське око занурив руки в чашу для омовіння й потягнув на себе двері.

Людей, як і раніше, було повнісінько. Я спершу здивувався, але потім згадав, що завтра — неділя. Шинкар привітно махнув мені. Я підійшов до шинквасу і сів.

— Токайського? — запитав він.

— Налий пива, — сказав я й пильним поглядом обвів залу, щоб пересвідчитися, що тут немає Томаша чи ще якогось знайомця.

— Олеся видивляєтеся?

Шинкар обвів рукою довкола голови.

— Ваш друг, — пояснив він. — У котелку.

— А… Так… Ніяк не запам’ятаю ім’я… Він пішов?

— З ним тут така придибенція сталася! Уявляєте, упав у яр за шинком…

— Оце так-так…

— Та нічого страшного! Але там у нас, даруйте на слові, нужник…

Шинкар гигикнув.

— І давно він пішов? — поцікавився я.

— Та ж півгодини тому він уже знову заходив! За вас питав. Трохи розминулися!

Я кивнув. Шинкар поставив переді мною пиво, я кілька разів жадібно ковтнув.

— Непогане, — сказав йому.

— Самі варимо! — відповів шинкар.

— Слухай-но… Маю до тебе питання.

— Авжеж, — він нахилився до мене через шинквас.

— Ти добре знаєш Хому Брута?

Господар шинку спохмурнів і взявся ретельно протирати стільницю.

Потім глипнув на мене з-під насуплених брів, нахилився й тихо сказав:

— Знаю, аякже… Не скажу, що дуже добре, але ж хутір у нас невеликий, — він мимоволі, як мені здалося, озирнувся. — Тільки ж мене по голівоньці не погладять за довгий язик…

— А я нічого такого й не збираюся випитувати. Не бійся. Так, дрібницями різними цікавлюсь. Приміром… Він курив?

— Хома? Курив. Самокрутки.

— І багато курив?

— Не знаю, чи багато, але в шинку завжди курив. Він це напоказ робив.

— Напоказ? — здивувався я.

— А ви послухайте. Це був його трюк такий: дістати з кишені квадратик паперу з дрібкою тютюну на ньому. Підняти вище, щоб усі бачили. Над столом, наприклад. І наче ненароком, не дивлячись, скрутити однією рукою. Одним рухом пальців — раз! Ніхто так не вмів!

Мене наче облили крижаною водою.

— Як ти сказав?

— Що саме?

— Він крутив цигарки однією рукою?

— Так, любив усіх цим фокусом дивувати, — шинкар для більшої переконливості зобразив це жестом, скрутивши уявну цигарку. — Ось так!

Я не міг нічого второпати.

— Хома? — недорікувато запитав я. — Ти зараз говориш про Хому Брута?

— А про кого ж?! Ви ж про нього питали.

— Чуєш… — правду кажучи, я відчував, як мізки у моїй макітрі поволі закипають. — А ти звернув увагу на чоловіка, з яким я сьогодні сидів за столом?

Він похитав головою.

— На жаль… З цією біганиною… По суботах у нас тут вавилонське стовпотворіння! — шинкар замислено тер підборіддя. — А який він на вигляд?

— Пальто таке… Потерте… З заячим коміром… І сорочка… Білим по білому вишита…

Він здивовано поглянув на мене. Потім усе-таки похитав головою.

— Не пригадую… Якщо й бачив, то хіба мигцем, певно. Не придивлявся.

Він узявся протирати якусь склянку.

— Просто він теж… Крутить самокрутки однією рукою, — тихо сказав я, ніби звертався до себе, а не до нього.

Шинкар раптом поставив склянку на шинквас і здивовано запитав:

— Він сидів із вами за столиком?

— Навпроти.

Він завагався на кілька секунд, а потім сказав:

— Я не бачив, з ким ви тут були сьогодні. Але чоловік, який виробляє такий фокус із самокруткою, та ще й вбраний у пальто з заячим коміром, — на весь Білий Попіл тільки один.

Він поглянув так, буцімто останньої фрази мало вистачити, щоб я більше не ставив жодних запитань.

— І? — усе ж таки наважився перепитати. — Як його звати?

— Я вам уже казав. Хома Брут.

Світ остаточно втратив звичні обриси і поплив у мене перед очима. Що це все означає? Томаш — це Хома Брут? Чоловік, який писав сотнику листи й начебто вказав йому на когось, як на Хому… Чоловік, який уплутав мене в цю історію, щоб я взявся за розслідування… Чоловік, сама лише поява якого завжди знаменувала наближення неминучої біди, — то він і є Хома Брут? Я нічого не розумів. Виходить, що Хома на пагорбі під старою вербою зізнавався у власному злочині?! Як таке може бути?

— Вам недобре? — запитав шинкар.

— О Господи ж ти Боже мій… — сказав я й одним махом вихилив кухоль пива. — Налий-но мені ще.

Він налив, і я знову видудлив кухоль за лічені секунди. Не можу сказати, що світ довкруг мене перестав вертітися, але тепер це мене вже не так непокоїло.

— Ти знаєш походження імені Хома? — запитав я в шинкаря.

Той здивовано закліпав.

— І яке ж у нього походження?

— Від арамійського Теома. А тепер слухай: грецькою — Томас, французькою — Тома, російською — Фома, по-нашому — Хома.

— Цікаво, — обережно мовив шинкар.

— Ні! Цікаво — це польською! Польською це буде Томаш! Томаш і Хома — це одне і те ж ім’я!

Я розсміявся й поклав чоло на прохолодну поверхню шинквасу. Шинкар нічого не сказав, хоч і поглипував на мене з неприхованим подивом.

— А якщо латинськими буквами, то в них навіть ініціали однакові! — сказав я крізь сміх, вивівши пальцем на стільниці дві літери: ТВ.

Я підсунув шинкареві пустий кухоль — і він знову налив мені. Я випив не менш як половину. Хотілося напитись, остудити розпашілий мозок. Я не міг втямити, як Хома Брут може допомагати ловити й викривати самого себе, та ще й вільно розгулювати там, де всі вважають його за вбивцю. Якщо Томаш — це і є Брут, то