Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

Мене пересмикує від словиська «психушка». Упевнена, ця дівчина

може оперувати не менш мальовничими визначеннями й стосовно того

місця, де минули останні десять років мого власного життя. Але мені

треба все з’ясувати. Серце в мене калатає, воно звучить тепер в унісон

з гупанням маленьких ніжок у сусідній кімнаті.

— Та ніби щось таке чула…

Аманда цокає язиком.

— Сесілія тоді була зовсім крихіткою. Бідолашна — якби поліціянти

приїхали бодай на мить пізніше…

— Тобто?

Аманда стишує голос. Роззирається.

— Ви ж бо в курсі, що Ніна втнула, чи не так?

Мовчки хитаю головою.

— Йой, це такий жах… — Аманда глибоко вдихає. — Вона

намагалася втопити Сесілію у ванній!

Затискаю собі рота долонею.

— Вона… що вона намагалася?!

Моя співрозмовниця з похмурим виглядом киває.

— Ніна приспала її, поклала малу до ванни, ввімкнула воду, а тоді

сама зжерла жменю пігулок.

Розтуляю губи, але всі слова десь поділися. Я очікувала почути якусь

історію на кшталт того, що Ніна… ну, не знаю… побилася з іншою

матусею з балетного гуртка через колір пачок, а тоді в неї стався

нервовий зрив. Чи, можливо, що її улюблена манікюрниця припинила

приймати клієнток, і Ніна через те зірвалася. Але це… це ж геть інша

річ! Ця жінка намагалася вбити власну дитину! Та нічого жахливішого

на світі немає.

— А сам Ендрю Вінчестер тоді, здається, був у своєму офісі, — веде

далі Аманда. — Зателефонував дружині, слухавку ніхто не взяв, він

стривожився. Хвалити бога, що він звернувся до поліції.

Попри пігулки голова в мене болить щомиті дедалі дужче. Здається, мене от-от знудить.

Ніна намагалася вбити доньку.

Намагалася вкоротити собі віку.

Боже милий, це ж недарма вона сидить на антипсихотичних

препаратах.

Усе це здається мені якоюсь нісенітницею. Про Ніну багато чого

можна розповісти, утім вона достеменно любить Сесілію, дуже

любить. Вдавати таку любов не вийде. Але попри це я вірю Аманді —

адже до мене вже не вперше долинають чутки про Нінине божевілля.

Неможливо ж таке, щоб усеньке місто помилялося.

Ніна справді намагалася вбити власну доньку.

А проте, знову ж таки, я не в курсі всіх обставин. Я чула про

післяпологову депресію, про те, як вона здатна затьмарювати розум.

Може, вона не розуміла, що коїть. Адже ніхто не стверджує, буцімто

Ніна спланувала вбивство власної доньки заздалегідь! Якби було так, вона нині скніла б за ґратами. Їй присудили б довічне ув’язнення.

Утім… Хай стан Ніниної психіки мене справді тривожить, але аж

дотепер мені не вірилося, що моя господиня здатна на справжнє

насильство. Виходить, що я її недооцінила.

Уперше, відколи Ензо дав мені відкоша, я згадую ту паніку в його

очах і те, як квапливо він подався до дверей.

«Ти… їхати, Міллі. Це небезпечно».

Він боїться за мене.

Він боїться Ніни Вінчестер.

Якби ж то він говорив англійською! Якби ж то він говорив

англійською, то я, мабуть, уже справді накивала б звідти п’ятами.

Але що мені тепер робити? Вінчестери платять мені нівроку, а проте

не аж так нівроку, щоб я, звільнившись просто зараз, без проблем

утрималася на плаву. Ні, до цього наразі далеко. Крім того, якщо я

звільнюся отак-от раптово, пристойну рекомендацію мені не отримати.

Доведеться знову передивлятися оголошення й чути відмову за

відмовою, щойно потенційні працедавці дізнаються, що я колишня

ув’язнена.

Треба протриматися у Вінчестерів іще трохи. І докласти максимум

зусиль, щоб не розлютити Ніну Вінчестер. Можливо, від цього

залежить моє життя.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Уже вечір, а картонна коробка, яку заніс до будинку Ензо, досі

стовбичить на столі. Невдовзі вечеря, мені треба накривати на стіл, тому пробую посунути коробку, проте вона справді дуже важка — те, з

якою легкістю ніс її садівник, ввело мене в оману. Боюся, якщо

спробую підняти, то просто впущу. А всередині, цілком можливо, якась безцінна ваза династії Мінь чи щось таке крихке й коштовне.

Знову вивчаю адресу відправника. Евелін Вінчестер. Цікаво, хто це

така. Почерк сягнистий, із закрутками. Обережно струшую коробку, не

піднімаючи — і чую, як там, усередині, щось шурхотить.

— Що, вже отримуєте подарунки на Різдво?

Скидаю погляд. Це Ендрю. Мабуть, зайшов до будинку через гараж.

Він дивиться на мене, усміхаючись кутиком губ, краватка на шиї

розслаблена. Як добре, що сьогодні він у ліпшому гуморі, ніж був

учора! Мені після того їхнього візиту до репродуктолога здалося було, що Ендрю на межі. А потім ще та їхня сварка, коли я запідозрила, що

Ніна його вбила… Певна річ, тепер, коли я знаю, з якої причини вона

потрапила до психіатричної клініки, те