Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

 Судячи з усього вище переліченого й  побаченого на власні очі, можна припустити, що це фрагмент із минулого тільки із чийого і чому все так, наче відбувається зі мною? Я усім серцем хочу повернутись туди, звідки мене так несподівано витягнули. Це все не моє і навіть я – не я.

 Ленхарт ще хвилину стоїть й просто дивиться в нашу сторону, а після різко зривається й кидається на мене. Я навіть пискнути не встигаю.

 Затуляюсь руками й відчуваю, як падаю на землю. Тільки після того в мене прорізається голос і я кричу, що є сил. Я навіть подумати не могла, що смерть прийде від того, від кого я її не очікувала.

 – Ніко, все добре, це ми, ти в безпеці, – чую голос Керана, а коли розплющую очі знову починаю кричати й прикриваю обличчя долонями, підібгавши ноги під себе, адже помічаю Ленхарта поруч.

– Ніко, розплющ очі! Подивись на мене! Ти зараз в автомобілі й тобі нічого не загрожує. Ти знепритомніла, тому довелось тебе сюди перенести, – не полишає спроб привести мене до тями й все пояснити.

Я все ще схлипую, та спрямовую свій нажаханий погляд на нього.

– Все добре, – заспокійливо нашіптує і несміливо пригортає мене до себе. Мені важко стримати сльози, а ще важче бачити Ленхарта перед собою, адже дивлячись на нього, я бачу закривавлене обличчя й хижий погляд, а ще десятки його жертв. Виходить, що я боялась Даріуса й навіть не підозрювала хто знаходиться зовсім поряд.

 Я так й сиджу, пригорнувшись до Керана й кидаю швидкоплинні погляди на Ленхарта за кермом. В окремі моменти, наші погляди зустрічаються у дзеркалі заднього виду і я одразу опускаю очі. Додому ми їдемо вже мовчки. Вони, наче знають, що зараз не найкращий час для запитань й просто дають мені час отямитись від жахіття, яке довелось побачити. Складається враження, що Ленхарт здогадується чому я так на нього реагую, адже страх перед ним важко приховати. А я боюсь, що тепер просто не зможу залишитись з ним наодинці.

 Повернувшись додому, Керан проводжає мене до моєї кімнати.

– Якщо хочеш поговорити, я готовий тебе вислухати, – робить спробу мене розговорити.

– Не сьогодні, мені потрібен відпочинок, – знімаю взуття й кутаюсь у ковдру з головою, наче вона може сховати мене від монстрів у моїй голові й не тільки в голові.

 Він не наполягає й залишає мене в кімнаті. Я не знаю, що зі мною було, та впевнена, що Даріус просто намагався мені показати з ким не варто заводити дружбу. Мені важко сказати чи було це насправді, та відчуття були аж надто реальними. Та й перше знайомство з Ленхартом ледь не закінчилось для мене трагедією. Зупинило його тільки усвідомлення, що я можу їм ще знадобитись. Як я взагалі дозволила собі забути, ким він є насправді?