Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

— Ти мені споїти її вирішила? — Запитав він Ладу, хоча прекрасно бачив, що напій розслабив її не менше Зої.

— А-а-а-а, ти повернувся. — Розтягуючи слова, жінка підняла на нього розгублений погляд. — А ми тут…

— Тебе ділили. — Сміливо заявила йому Зоя, чим добряче здивувала чоловіка.

Цікаво.

Таке було вперше, п’яна Зоя - смілива Зоя? Що ж на це варто глянути.

— Мене? — Сідаючи на стілець, поруч із дівчиною, запитав він. Підклавши кулак під щоку, він зацікавлено спостерігав за нею.

— Угу. — Підтвердила вона, кивнувши.

Андрій повернувся до Лади, він хотів уточнити, чи це було правдою, та наткнувся на такий же веселий погляд, мовляв: “Бачиш? Це все було не дарма”.

— Тобі не досить, дівчинко? — Він знову повернув свою увагу дівчині, яка старалась вдати з себе тверезу.

— Ми ж тільки почали… — Обурено протягнула вона, доторкаючись до чоловіка, який на подібний жест відреагував моментально.

Він накрив її долоню своєю, пам’ятаючи, які почуття викликали її дотики раніше. Він ніжно погладив руку дівчини, затримуючись в моменті. Мимоволі чоловік нахилився до неї, однак, гучний кашель жінки навпроти змусив його одуматись.

Зоя мовчки чекала його рішень. Їй не хотілось йти в ліжко, вона тільки відчула розслаблення, тільки почала насолоджуватись прожитими днями. Дівчина вже не думала про те, що пообіцяла його скривдити. Сьогодні вона була просто Зоєю.

— Хочеш продовжити? — Хрипло запитав Андрій.

— Якщо в тебе ще є цей диво-напій, від нього так тепло тут. — Вона взяла його руку у свої і піднесла до грудної клітки, туди де знаходилось серце.

Сердечко, яке зараз заходилось в гучному гуркоті.

— Відчуваєш? — П’янко запитала вона.

— Відчуваю. — Чоловік повернувся до своєї дружини, яка спостерігала за ними не без цікавості. Що він очікував побачити? Ревність?

Чорний і сам не знав відповіді на ці питання.

Лада ніяк не реагувала на все, що відбувалось. Їй було байдуже, що прямо в цей момент її, поки що, чоловіка повністю затягував вир почуттів до чужої дівчини.

Та й Андрій не хотів противитись цим відчуттям, він бажав, щоб вони переповнили його, як колись, коли він тільки зустрів Ладу. Він знову хотів відчути себе живим, потрібним комусь.

Нехай це буде не вона. Нехай це буде Зоя.

— Нам краще перейти у вітальню, якщо ти не бажаєш спати. — Прошепотів чоловік, Зої у волосся.

— Ходімо. — Дівчина піднялась на ноги, але вони не хотіли її слухати. Вона знову похитнулася, але цього разу оперлась спиною на груди чоловіка.

Лада трохи заторможено сіпнулась їй допомогти, але побачивши, що вони і самі справляться, спробувала залишити їх вдвох.

Жінка бачила, що вони тягнулись один до одного, це видно було неозброєним оком. І хай би як Зоя не пручалась, та все одно вона потребувала Чорного. Тай сам Андрій виглядав зовсім по-іншому поруч з нею.

— Я піду до себе. — Тихо мовила Лада.

— Чекай, ти куди?

Жінка вже сумнівалась у правильності своїх рішень. Все-таки, споювати дівчину, було не кращою ідеєю. Хай там як, але Зоя до цього часу навряд-чи куштувала щось міцніше кави, а тут вона зі своїми одкровеннями.

— Не думаю, що буде доречно знаходитись мені поруч з вами. — Все-таки наважилась вона відповісти, проте дивилась тільки на Андрія.

Чоловік вважаючи, що це правильна думка, лише кивнув їй, погоджуючись.

— Ходімо, Зоє. — Притримуючи дівчину, він направив її до вітальні.

— Ти так пахнеш... — Зоя провела носом по шиї чоловіка, змушуючи пробігтись шкірою табун мурашок.

Чорний досі дивувався такій реакції. Вони не закріпили свій зв’язок, але він все одно гостро відчував все, що пов’язане з нею.

А вона мліла від того, що він знаходився поруч, але не знала, що саме послужило такому: їх зв’язок, таблетки Віктора, чи алкоголь? Однак, сама дівчина насолоджувалась присутністю Андрія поруч.

— А ти мене дивуєш. — Зізнався чоловік.

— Справді? — Гикнула дівчина, чим змусила Андрія посміхнутись.

Він останнім часом рідко посміхався, і тепер помітив, що всі рази коли це відбувались були пов’язані тим чи іншим способом із Зоєю.

— Я втомилась. — Тихо прошепотіла дівчина, коли опинилась на м’якому дивані.

— Ви стільки випили, воно й не дивно, — Чорний закинув ноги дівчини на диван, так аби вона повністю лягла на нього, і помітив дивну особливість. Вона горіла, все тіло дівчини вкрилось потом, а дихання стало все частішим. Сам чоловік присів на почіпки біля неї, аби бути на одному рівні, йому не хотілось сідати далі, хотів бачити всі її емоції.

— Ні, ти не розумієш. Я втомилась боротись. — Продовжувала свою розповідь Зоя.

— З чим ти борешся, маленька? — Проводячи руками по тілу, цікавився чоловік, він хотів упевнитися у своїх здогадках.

— З собою! — Зітхнула вона. — Зі своїм тілом.

Здавалось атмосфера в будинку сама підштовхує цих двох до одкровень, але вони обидва маючи ножі за спиною, не бажали в цьому зізнатись.

— Що воно тобі каже? — Прочистивши горло, мовив чоловік. Він розумів, що зараз говорить справжня Зоя, їй немає сенсу брехати, алкоголь розслабив її, а тому й потягнуло на відвертості.

— Ти казав, що воно пройде, як ми закріпимо…

— Не думаю, що це вдала думка. — Чорний потягнувся до настільної лампи аби виключити її, щоб Зої не було ніяково, але вона його зупинила. Схоже ніяково тут було лише Андрію.

— Чому? Я зараз не проти. — З придихом мовила дівчина, і в підтвердженні своїх слів потягнулась за поцілунком, але була зупинена у своєму пориві.

— В тобі говорить алкоголь. Якщо я це зроблю, то вже вранці ти про це пошкодуєш. — Важко було відмовляти дівчині, яка в буквальному сенсі тягнулась до нього, але раціональна його частина говорила, що це було правильним рішенням.

Але трясця, що з нею коїлось, чому дівчина була в такому стані? Дивну поведінку ще можна було списати на алкоголь, але гарячку аж ніяк.

— Зачекаєш на мене, я принесу те, від чого тобі полегшає. — Він став підніматись на ноги, але Зоя схопила чоловікову руку, уточнюючи.

— Точно? Ти обіцяєш? — Вона хапалась за нього, як за свою останню надію і від цього було моторошно.

— Звісно обіцяю. — Чоловік нахилився і залишив на її лобі ніжний поцілунок, а потім направився до Лади.

Жінка відкрила йому тільки після четвертого стуку, заправляючи пояс халата за боки, виправдовуючись, що не почула спочатку, бо знаходилась в душі.

— Вона горить! — Ось так просто, ніби чужій людині сказав він.

— Ми пили… — Почала розповідати Лада, але Андрій її перебив.

— Я знаю, що ви пили. Це не могло так подіяти, чим я можу їй допомогти?

— Я знаю. — Миттєво згадала жінка їхню розмову з Зоєю. — Вона казала про таблетки.

Чорний спочатку зажмурився, подумки рахуючи до десяти, намагався зловити суть Ладиних слів. Але ніяк збагнути не міг, Зоя не приймала ніяких ліків. Як не намагався загадати, але - ні.

— Які таблетки? — Андрій потягнув Ладу на себе.

— Вона казала, що Віктор дав їй якісь таблетки. Вони мали приглушити її бажання. Притупити ваш зв’язок як Донора і Реципієнта. — Тихо відповіла вона. — Принаймні я так зрозуміла.

— Він дав їй що? — Сердито запитав, зриваючись.

— Не кричи на мене. Я не знаю що це було, та судячи з реакції це не подавлювачі. Навпаки більше змахує на афродизіак. — В тон йому відповіла жінка. Вона більше не боялась його. Тим паче після Зоїних слів, вона чітко зрозуміла, що за її плечима був хтось, хто підстрахує від падіння.

І цим хтось був Віктор.

— Як так сталось, що вона їх випила? — Злість затоплювало чоловіка з ніг до голови, темніли з ним його зіниці, видаючи стан свого господаря.

— Він пообіцяв, що ваш зв’язок зникне.

— Брехло. — Стиснув він свої кулаки, викрикуючи. — А ти її ще й напоїла!

— Не я змушувала її їх пити. — Вона вийшла зі своєї кімнати, вирішила спуститись і самотужки перевірити, що ж так налякало Андрія.

І чим ближче вона підходила, тим краще розуміла ситуацію. Віктор, скоріш за все, не дав їй нічого, що б притупило цей потяг.

— Ти казав мені стане легше. — Пошепки говорила дівчина, ніби марила. — А мені легше стає тільки коли ти поруч.

— Я поруч. — Раптово відповів їй Чорний, вийшовши з-за Ладиного плеча.

Зоя, погладжувала своє тіло, ніби хотіла сама себе приласкати, відчути захист. Та як би вона не старалась, вона ніким і нічим не зможе замінити свого Донора, тільки його присутність вгамує цю потребу.

— Що я мушу зробити? — Припечено запитав чоловік, повертаючи голову до своєї дружини. — Викликати лікаря? Промити їй шлунок? Що?

Йому було не легше. В його обіймах знаходилась дівчина, якій тільки недавно вісімнадцять виповнилось. Їй не в любовних трикутниках брати участь, а жити повноцінним життям треба.

Він старався відгородити її від себе. Старався не дати цьому пагубному зв'язку розвинутись.

Але Доля та ще жартівниця.

— Це не допоможе. — Винувато прозвучав Ладин голос.

Вони обидва глянули один одному в очі, безслівно спілкуючись. Кожен з них приймав якесь важливе для себе рішення. Одним із таких було Зоя, як щоразу намагалась втиснутись в чоловіка. Вона жадібно втягувала його запах, ніби намагалась залишити його на собі.

Чорний гладив її по волоссю, а вона радісно підставляла голову, аби він тільки не зупинявся.

— Мені жарко. — Судомно прошепотіла дівчина.

— Я знаю, дівчинко. Я знаю.

Він намагався якомога ближче знаходитись, щоб задовольнити жагу тілесного контакту.

— Що конкретно вона випила, ти бачила? — Звернувся Андрій до Лади сідаючи напівобертом, аби бачити і її також. Настільна лампа освітлювала лише частину його обличчя, але й так було помітно, що чоловік досі вагається, чи варто робити те, що він, ніби як, повинен зробити.

Лада знала, що він зараз приймав важливе для себе рішення. Але знаючи їхню ситуацію, вона не могла упустити такий шанс. Їхня сім’я і так носила одну лиш назву. А Зоя була її квитком у краще майбутнє.

— Я не знаю. — Видихнула вона.

Андрій лише міцніше зціпив зуби, не бажаючи сваритись. Розумів, що Лада ні в чому не винна. І винуватити треба Віктора, який вічно палки в колеса вставляє старшому братові.

А найбільше винен в цій ситуації був він сам. Як би зміг забезпечити їй безпеку у власному будинку, якби тільки вона відчувала себе у безпеці поруч з ним, то Зої не довелося б тікати.

— Добре. Якщо іншого вибору немає… — Чорний мусив піднятись на ноги, випрямляючись. — Йди до себе Ладо.

— Це не буде зрадою. — Звернулась вона до нього, зминаючи в руках пояс від халата.

— Я знаю.

Андрій підняв свою ношу на руки, міцно, притиснувши до себе, чітко зазначив, що вона його.

— Я лише чув з твоїх вуст його ім’я, а як ти почуватимешся, знаючи що я був з нею? — Він зупинився, аби почути від неї правдиву відповідь. Хоча б раз, за весь час їхнього брехливого шлюбу.

— Полегшення. — Тихо мовила жінка, прикриваючи очі. — Я відчуватиму полегшення.

Вона бачила, що Андрієві було неприємно чути ці слова, однак нічого не вдієш. Він гірко посміхнувся та покачав головою:

— Ніби я очікував почути інше.

Невідомо чи до неї, чи сам до себе говорив чоловік. А потім рішуче направився в кімнату, що виділив Зої. Сьогодні їхній зв’язок буде закріплено, чекати більше не можна було.