Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

У протилежному кутку їдальні я помітила Вестрі, який реготав з Тедом та іншими хлопцями. Як він може розслабитись, як він може сміятися після того, що ми пережили цієї ночі?

Віднісши тацю на кухню, я чатувала Вестрі надворі.

— Привіт, — сказав він, помітивши мене. Ми рушили в бік пристані. Коли інші солдати залишилися позаду, Вестрі перейшов на шепіт: — Як ти?

— Не дуже. Постійно згадую минулу ніч і молюся, щоб це був страшний сон. Вестрі, скажи, що це нам наснилося.

Він нахилився нижче до мене.

—Якби то був сон.

—Ти бачив Ленса? — прошепотіла я.

— Ні, — дещо зніяковіло сказав він. — Хіба ти не чула?

—Не чула чого?

—Зранку він з десятком інших солдатів вирушив на спеціальне завдання.

—Схоже, що Ленс тікає, — пирхнула я.

Але Вестрі далі незручно роззирався навсібіч.

— Не можна про це говорити. Занадто небезпечно.

Я кивнула, згадавши про параною Ліз. Вона запевняла, що база нашпигована пристроями для прослуховування, і розповідала секрети лише в казармі, зокрема в туалеті.

— Побачимося сьогодні в бунгало? — спитала я.

Вестрі потер чоло.

—Я хотів би, але працюватиму до пізньої ночі. Та й після вчорашнього... Хочеться побути самому.

Самому? Це слово стрілою прохромило мене.

—Ох, — я виказала свій біль.

Вестрі спробував розрядити ситуацію усмішкою.

— Я лише хотів сказати, що ми майже не спали минулої ночі. Сьогодні не завадить лягти раніше.

—Твоя правда, — мовила я, але на душі було прикро.

— Крім того, невже ти справді готова повернутися туди після всього, що сталося?

Так, жах уторгся в наш приватний світ. Але мені здавалося, що Вестрі хоче зректися бунгало, зректися нас.

—Не знаю, — пробурмотіла я. — Але нам було так добре там. Я не хочу цього втратити.

— І я не хочу, — мовив він.

* * *

Я ступила на поріг бунгало лише через тиждень. Сама. Вестрі разом з іншими солдатами поїхав на будівництво на протилежному березі острова. Не було відомо, коли він повернеться. Та минали дні за днями, і я відчувала, що бунгало кличе мене, тягне до себе. І після тривалої зміни в санчастині, яку ми провели навколо радіоприймача, слухаючи новини про тихоокеанські бої, я здалась і рушила на поклик.

Сутеніло. Я брела вздовж берега, стискаючи рукою медальйон. Наблизилася до гущавини, але, помітивши силует людини, що сиділа на східцях бунгало, відсахнулася.

—Хто тут? — гукнула я. Постать підвелася і рушила назустріч. На кожен її крок я відступала. — Хто ви? — закричала я, пошкодувавши, що не взяла ліхтарика. Однак людина вийшла на відкритий простір, і у світлі місяця я побачила Тіту.

— Енн, — мовила вона.

Чому вона тут? Очевидно, шукає Атею. Серце калатало в грудях. Що я їй скажу?

На обличчі Тіти застиг утомлений стражденний вираз.

—Зайдете? — спитала я, вказуючи на бунгало.

Вона глянула на хатинку так, що я одразу зрозуміла: Тіта бувала всередині. Мабуть, давним-давно. Жінка похитала головою.

— Можливо, ти забула, що я розповіла тобі про це місце, — пробурмотіла Тіта. — Воно прокляте. — Натомість вона вказала рукою на пляж, і я рушила слідом, не певна, чого чекати. — Сідай. — Ми зупинилися зовсім близько до місця, де билась в агонії Атея. Добре, що хвилі давно змили скривавлений пісок. Кілька хвилин минуло в тиші, а тоді Тіта озвалася: — Я знаю, що вона мертва.

Я не уявляла, що їй відповісти. Дивилася на прибій, і хвилі глушили жаль, який краяв серце.

—Я попереджала, — похмуро сказала Тіта. — Це лихе місце. Не можна сюди ходити. Тепер воно забрало мою Атею. Нашу Атею. Вона була особлива, розумієш?

Я марно здушувала сльози. Вони бризнули з очей, не чекаючи дозволу.

—Ой, Тіто, — розридалась я. — Мені так шкода.

— Цить, — вона звелася на ноги. — Що сталося, того не змінити. Однак ти повинна домогтися справедливості.

Що вона знає? Або думає, що знає? Невже помітила свіжий ґрунт там, де Вестрі копав могилу?

Я приголомшено спостерігала, як жінка повертається в джунглі.

—Тіто, — мовила я. — Тіто, прошу, зачекайте. Якщо ви гадаєте, що я, що ми...

—Тільки справедливість, — востаннє обернулася вона, — може зняти прокляття.

Тіта рушила в гущавину, і джунглі її проковтнули. Я зітхнула й упала на пісок, обійнявши руками коліна, наче дівчинка після прочухана від матері. Ленс перебував на іншому острові. Уже кілька місяців не було японських нальотів. То чому зло витає в повітрі? Я згадала ніж, заплямований кров’ю Атеї. Він закопаний за кількадесят метрів звідси. І про це знаю лише я. Його можна використати як доказ. Домогтися справедливості, як сказала Тіта. Та Вестрі запевняв, що не можна про це говорити.

Підвівшись, я пішла до бунгало, завченими рухами відімкнула двері й поклала ключ назад у книжку. Повітря всередині було важке й задушливе. Я подумала про картину під ліжком, стала навколішки й видобула полотно. Хто ці люди вдалині? Чи бували вони в цьому бунгало? І якщо так, то чи трапилося з ними лихо, про яке говорить Тіта, чи поталанило уникнути «прокляття»?

Узявши папір і ручку, я сіла за стіл писати листа Вестрі. Серце тріпотіло від усвідомлення, які слова зараз ляжуть на сторінку.

Мій любий Ґрейсоне!

Як мені хочеться, щоб ти був зараз поруч. Хочеться впасти у твої обійми й забути пережитий жах. Після того, що ми побачили, я, мабуть, ніколи не зможу відчувати колишнього щастя в цих стінах. І це лякає.

У мене є думка. План. Ми говорили про майбутнє в загальних рисах, але після війни, коли це все закінчиться, можливо, ми підемо до найвищих армійських чинів і повідомимо про злочин? У мене є доказ, який очистить наші імена від підозр, коли настане слушний час. Коханий, прошу, скажи, коли він настане.

І є ще дещо. Ти вже знаєш, що я тебе люблю. Але це не все. Найбільше я прагну лиш одного — прожити з тобою все життя. Навіть на цьому острові, якщо така твоя воля. Коханий, я буду тільки твоя, якщо ти цього хочеш.

Люблю тебе й любитиму завжди.

Кліо

Згорнувши аркуш удвічі, я сховала його під дошку. Глибоко видихнула й рушила до дверей.

* * *

Минуло два дні. Кітті сиділа на ліжку й раптом відвела погляд від журналу, дослухаючись.

—Ти чула, як