Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

class="p1">— Чом же ти, сестричко, не сказала мені, що мешкаєш аж отут, на безлюдді? — Буханець уже помалу витикається з обгортки, треба б загорнути в щось новіше. — Ну, то що ж. Покажи мені, де хата, в якій ти живеш. не з брудною дівчиною як та Наталі. Ішов дощ, ми чули, як лопотить по даху, зітханнями проникає у пахнючий високий простір стайні

Тут? торкаючись її

Не тут

Тоді отут? не злива але ми тільки й чули що той дах а що як то кров моя чи її кров

Вона штовх мене з драбини і втекла й лишила мене вона Кедді

Чи це ось тут заболіло тобі коли Кедді втекла справді отут

Ох Дівча дріботить під моїм ліктем, вилискує маківка її чорнолакова, а буханець усе далі вилазить з обгортки.

— Мерщій додому треба, а то зараз і весь папір на хлібі дорветься. І лаятиме ж тебе мама… А б’ємось об заклад що я підійму тебе

Та де тобі мене заважка я

А куди Кедді втекла побігла додому з будинку не видно стайні а ти пробувала хоч коли побачити стайню з

Це вона винна штовхнула мене і втекла

Я можу підняти тебе ось глянь як

Ох кров бурхає її чи моя Ох Ми йдемо далі топчемо легкий порох наші ноги безшелесно тихі мов Гума топчуть легкий порох а крізь листя пробиваються сонячні олівці. І знову я відчуваю, як тече вода, бистра й мирна, в зачаєній сутіні.

— Та й далеко ж ти живеш! Яка ж ти молодця, що з такої далини сама в місто ходиш. Це мов танцювати навприсядки чи ти коли танцювала навприсядки? І ми чуємо дощ, і як пацюк шкребеться в яслах, і задавнений дух коней у порожній стайні. Як ти тримаєшся коли танцюєш отак-о тримаєшся

Ох

А я ось так тримаюсь танцюючи ти думала я не подужаю

О О О О

А я танцюю тримаючись тобто чи ти чула що я сказав я сказав

о о о о

Дорога собі стелеться, тиха та безлюдна, а проміння сонячне все косіш. Тугі кіски зв’язані на кінцях клаптиками густо-червоної матерії. Кутик обгортки вже так відхилився, що хляпає, аж цілушка визирає. Я зупинився.

— Послухай-но. Ти й справді мешкаєш десь там, куди веде ця дорога? Ми пройшли вже з милю, а ніякого житла ніде не видно.

Вона дивиться на мене загадковим і приязним поглядом чорних очисьок.

— Та де ж твій дім, сестричко? Мо’, він лишився позад нас, у місті?

Заспівала пташка в лісі, десь там, за уривчастим, нечастим косуватим осонням.

— Твій тато, певне, вже потерпає через тебе. І перепаде ж тобі, що не прямо додому понесла хліб?

Невидима пташина знов видала свій монотонний звук, безглуздий і значущий, і враз замовкла, мов ножем їй відтяло, і знову проспівала, а ще ж і відчуття води, що швидко й мирно тече понад таємничими глибинами, але її тільки відчуваєш — не бачиш і не чуєш.

— А хай йому, сестричко! — Вже півобгортки відірвалось і теліпається. — Пуття від неї вже все одно ніякого. — Віддер той шмат і викинув на узбіччя. — Ходім! Доведеться повернутись у місто. Підем бережком.

Зійшли з путівця. Серед моху дрібненькі бліді квіточки, а ще це відчуття води, що тече поруч, німотна й невидна. Я так тримаюсь танцюючи чи то я так танцюю тримаючись А вона стала на порозі й дивиться на нас руки в боки

Ти штовхнув мене це через тебе я забилася

А ми танцювали навприсядки Б’юсь об заклад Кедді не протанцює навприсядки

Не смій не смій

Я ж тільки хотіла обтрусити сміття ззаду на твоїй сукні

Геть свої гидкі старі руки від мене це ти винна ти зіштовхнула мене доводиш мене до шаленства

Ну й хай вона подивилася на нас шалійте собі й пішла геть Ось до нас долинули вигуки, сплески, а там он блиснуло чиєсь засмагле тіло. Шалійте собі. Чуб сорочка вже мокрі від дощу. Тепер гучно так лопотить по даху бачу як Наталі йде під дощем через сад. То й намокни схопи собі запалення легень біжи додому мордо коров’яча. Я щосили стриб у свинячу калюжу й смердючі бризки пожовтили мене до пояса а я все в те стрибаю а тоді впав та ще й викачався

— Чуєш, як хлюпаються, сестричко? Я б і сам не проти поплавати…

Коли б мав час. Коли матиму час. Чую, як цокотить мій годинник. Свиняча грязюка тепліша дощу але смердить жахливо. Вона спиною до мене а я зайшов спереду. Знаєш чим я займався? Знов спиною вона до мене а я знову зайшов спереду. Дощ розріджує бруд на мені а їй крізь намоклу сукню окреслює ліфчик. Але сморід жахливий. Я обіймався з нею ось що я робив. Знову до мене спиною а я спереду заходжу. Я обіймався з нею, чуєш?

А мені байдуже начхати чим ти з нею там

Байдуже байдуже А я змушу щоб тобі не байдуже було. Відбила від себе мої руки але однією я все-таки мащу її грязюкою вогко мене ляснула та я не відчув її руки здираю грязюку собі з ніг і мащу її мокру тугу вертляву чую як вона нігтями впивається мені в обличчя а не відчуваю болю не відчув навіть коли дощ на губах засмакував солодко

Ті, в річці, укмітили нас перші. Голови, плечі. Загаласували, а один на березі підскочив і, пригинаючись, стрибнув до гурту, в воду. Геть мов бобри. І вода лиже їм підборіддя. Кричать мені:

— Забери те дівчисько геть! Нащо привів сюди дівчисько? Геть ідіть!

— Та вона ж вам не зашкодить. Ми тільки подивимося трохи, як ви плаваєте.

А вони сидять у воді. Голови до купи й дивляться на нас, а тоді — врозсип, і всі на нас, обливаючи нас водою. Ми відскочили.

— Обережніш, хлопці! Вона ж вам нічого не зробить.

— Геть звідси, Гарварде! — Це той хлопчик з моста, другий, котрий вимріяв собі коня з фургоном. — Захлюпаймо їх, хлопці!

— А вискочмо та в воду їх! — запропонував інший. — Ніякі Дівчиська мені не страшні.

— Водою їх! Водою! — І мчать до берега, хлюпаючи на нас воду. Ми відсахнулись. — Зовсім геть ідіть! — верещать. — Геть, геть!

То й пішли ми геть. А вони поприсідали під самим берегом, їхні лискучі голови рядком на тлі блискотливого плеса. Геть, геть ідем. — Кажуть, бач, нам коло них не можна. — Сонце крізь гілля все