Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Він почав мене дратувати.

Таксі полетіло на південь, описавши криву. Я нахилився вперед і провів рукою по інформаційній панелі для відвідувачів.

— Вітаємо в мережі «Урблайн», — промовив спокійний жіночий голос. — Ви підключені до центрального стеку даних «Урблайн». Будь ласка, зазначте, яка інформація вам потрібна.

— Чи є в Лизограді небезпечні райони?

— Як правило, небезпечною вважається вся зона під назвою «Лизоград», — люб’язно повідомив стек даних. — Однак мережа «Урблайн» гарантує перевезення до будь-якої точки в межах Бей-Сіті та…

— Атож. Можете назвати мені вулицю в районі Лизоград із найвищою частотою насильницьких злочинів?

Ненадовго запала тиша: голівка зчитування даних перевіряла рідко використовувані канали.

— Дев’ятнадцята вулиця, у кварталах між Міссурі- та Вісконсин-стрит за останній рік зафіксовано п’ятдесят три випадки органічних ушкоджень. Сто сімдесят сім арештів за заборонені речовини, сто двадцять два — з випадками легких органічних ушкоджень, двіс…

— Достатньо. На якій відстані вони розташовані від «Закритого простору Джеррі», Маріпоси та Сан-Бруно?

— Відстань по прямій — близько одного кілометра.

— Мапа є?

Консоль засвітилася сіткою вулиць, на якій був відмічений хрестиком заклад Джеррі, а назви вулиць — підсвічені зеленим. Я подивився на неї пару секунд.

— Гаразд. Відвезіть мене туди. На перехрестя Дев’ятнадцятої та Міссурі.

— За умовами зводу правил моїм обов’язком є попередити вас, що поїздки туди не рекомендовані.

Я відкинувся назад і відчув, що на моє обличчя повертається усмішка, цього разу — невимушена.

— Дякую.

Таксі висадило мене на перехресті Дев’ятнадцятої та Міссурі, вже не протестуючи. Я роззирнувся довкола і знову всміхнувся. «Поїздки туди не рекомендовані» було типовим для машин применшенням.

Якщо вулиці, якими я раніше ганявся серед ночі за монголом, були безлюдні, то ця частина Лизограда була жива, і поряд з її мешканцями клієнтура Джеррі видавалася майже приємною. Коли я розплатився з автотаксі, в мій бік повернувся десяток голів, жодна з яких не була повністю людською. Я мало не відчував, як на віддалі механічні очі-фотомножники з тріском сфокусувалися на готівці, якою я вирішив заплатити, побачивши примарну люмінесцентну зелень банкнот; собачі вдосконалені ніздрі засіпалися від запаху мого готельного гелю для душу; а всі присутні вловили сигнал багатства, поданий їхнім вуличним сонаром, подібний на слід косяка пляшкоспинів на екрані міллспортського шкіпера.

Друге таксі опускалося позаду мене. Менш ніж за дюжину метрів кликав неосвітлений провулок. Не встиг я в нього ввійти, як вступили у гру перші місцеві.

— Щось шукаєш, туристику?

Їх було троє. Головним вокалістом був голий до пояса гігант два з половиною метра на зріст; його руки та тулуб, здавалося, були обгорнуті всіма пересадними м’язами, які продає за рік «Накамура». Під шкірою на грудних м’язах у нього були червоні ілюмінієві татуювання, через що здавалося, ніби у нього на грудях гасне підпалене вугілля, а на рельєфних м’язах його живота від лінії талії здіймалася кобра зі схожою на жолудь головою. Його руки, що звисали розкритими по боках, закінчувалися заточеними пазурами. Його обличчя було помережане шрамами, що лишилися від програних боїв почвар, а в одне око був вкручений дешевий протез — лінза-збільшувач. Голос у нього був навдивовижу тихий і сумний.

— Може, прийшов погуляти нетрями, — лиховісно сказала постать праворуч від гіганта. Це був стрункий і блідий молодик з довгим тонким волоссям, що спадало йому на обличчя; тримався він якось неспокійно — явно через дешеву нейрохімію. Він мав бути найшустрішим.

Третій учасник компанії, що мене зустріла, не сказав нічого, але його собачий писок вишкірився, показуючи трансплантовані хижацькі зуби та неприємно довгий язик. Тіло під хірургічно вдосконаленою головою належало дорослому чоловікові й ховалося під туго стягнутою пасками шкірою.

Час спливав. Мій «хвіст» уже мав оплачувати своє таксі та орієнтуватися на місцевості, якщо він зважився ризикнути. Я прокашлявся.

— Я просто тут проходжу. Якщо ви розважливі, то мене пропустите. Отам сідає один громадянин, з яким вам буде легше.

Ненадовго запала недовірлива тиша. Тоді гігант потягнувся до мене. Я відвів його руку, відступив на крок і швидко наповнив повітря між нами ударами, явно вбивчими. Трійця завмерла; чоловік з удосконаленнями під собаку при цьому вишкірився. Я зробив вдих.

— Як я вже сказав, якщо ви розважливі, то пропустите мене.

Гігант був готовий покинути це діло. Я здогадувався про це з його розбитого обличчя. Він був борцем уже досить довго, щоб розпізнати бойову підготовку, а набуті за ціле життя на рингу чуття підказували йому, коли рівновага зміщувалася. Двоє його супутників були молодші та менше знали про програші. Перш ніж він устиг щось сказати, блідий пацан з нейрохімією кинувся вперед із чимось гострим, а вдосконалений націлився на мою правицю. Моя ж нейрохімія, яка вже потроху працювала і, ймовірно, була дорожча, виявилася швидшою. Я схопив пацана за руку та зламав її в районі ліктя, розвернув його, поки він мучився болем, і направив на двох його супутників. Удосконалений ухилився від нього, а я викинув уперед ногу, добряче вдаривши його по носі та по губах. Він вереснув і упав. Пацан опустився на коліна, квилячи й утримуючи розтрощений лікоть. Гігант кинувся вперед і за сантиметр від моїх очей зустрівся з заціпенілими пальцями моєї правої руки.

— Не треба, — тихо сказав я.

Біля наших ніг на землі застогнав пацан. За ним, там, куди його викинуло копняком, лежав і кволо смикався вдосконалений під собаку. Гігант став у бойову стійку між ними й витягнув великі руки, ніби бажаючи їх утішити. Він поглянув на мене; на його обличчі читалося німе звинувачення в чомусь.

Я позадкував десь на дюжину метрів уздовж провулка, а тоді розвернувся і дременув. Хай мій «хвіст» розбирається з цим і наздоганяє.

Провулок, перш ніж вийти на іншу велелюдну вулицю, повертав під прямим кутом. Я завернув за ріг і дозволив собі сповільнитися, щоб вийти на вулицю швидким кроком. Звернувши ліворуч, я пропхався у натовп і заходився шукати вуличні вивіски.

Біля закладу Джеррі досі танцювала жінка, ув’язнена у келиху для коктейлів. Вивіска клубу світилась, а справи там, вочевидь, ішли жвавіше, ніж попереднього вечора. Під гнучкими руками дверного робота заходили й виходили люди невеликими групками, а торгівцям, яким я завдав ушкоджень під час бійки з монголом, уже кілька разів знайшлася заміна.

Перейшовши вулицю, я став перед роботом, який спершу мене обмацав, а тоді сказав синтетичним голосом:

— Чисто. Вам кабінки чи бар?

— А що в барі?

— Ха-ха-ха, — спрацював протокол сміху. — У барі можна дивитися, але не