Читати книгу - "Я хворий тобою, Валерія Дражинська"

Весілля вирішили робити невелике. Він якось запитав, чи я не збираюся покликати своїх батьків. Я збрехала, що вже шість років як ми не спілкуємося. На запитання про його батьків, Ігнат розповів, що їх ніколи не бачив. До семи років жив із бабусею, а коли та померла, він потрапив до дитбудинку. Там і познайомився з Маратом. Я тоді знову знову не змогла все йому розповісти.  

Ігнат майже весь час пропадав на роботі, аргументуючи тим, що хоче після весілля виїхати на два тижні у весільну подорож, куди я захочу. Усі мої жартівливі бурчання обривав сексом. На роботі довелося взяти відпустку. Хоч у нас і був організатор весілля, але їй постійно була потрібна моя думка.

До весілля залишалося два тижні, коли Ігнат уперше не прийшов ночувати. Телефон був відключений. Дивно те, що вся його охорона перебувала тут. На мої запитання відповідали скупо, шеф перед нами не звітує. У відрядженні? Тоді він уперше не попередив мене про свій від'їзд. На другий і третій день ситуація не змінилася. Телефон так само відключений. Я сходила з розуму. У голову лізли всякі дурниці. Сталося що? Повернувся до колишньої? З іншою зараз? До вечора третього дня з'явився начальник охорони Антон. Я знаю, що він мене недолюблював, але зараз у його погляді була присутня незрозуміла злість.

- Антоне, ви були з ним? Де він?

- Мирослава Сергіївна, якщо Ігнат Олексійович вважатиме за потрібне, то відповість на ваші запитання. У мене таких повноважень немає.

Від безпорадності хотілося тупнути ногою. Невже важко просто відповісти? Що язик відсохне! Я вже три дні сплю уривками, підхоплюючись від кожного шереху. Повернувшись до будинку, я лягла на наше ліжко і тупо втупилася в стелю. По щоках потекли сльози. Не знаю скільки так пролежала, але, коли грюкнули вхідні двері, швидко витерши сльози, помчала вниз. Невже здалося? Нікого не було.

У вітальні біля бару задзвеніли склянки. Ігнат стояв спиною до мене і наливав собі випити. Я кинулася до нього. Обійняла ззаду за талію і притулилася всім тілом.

- Я так хвилювалася!

Спочатку я не відчула, що щось не так. Він не повернувся теж мене обійняти, а наче закам'янів від моїх дотиків. Збентежена, я відпустила його і відійшла на кілька кроків. Ігнат повільно випив вміст склянки. 

- Ігнат! - злякано покликала я, - Щось сталося?

Він повернувся, і я зрозуміла, що сталося страшне... для мене. Ігнат дивився розлючено, ледве себе контролюючи. Я немов у сповільненій зйомці спостерігала, як він дістає з кишені телефон. Кілька рухів великим пальцем і телефон повертається в мій бік. Фотографія, від вигляду якої я мало не непритомнію.

- Звідки вона в тебе? - шепочу, знаючи, що тільки в одному місці він міг її дістати.

- Хіба це найважливіше зараз питання, Мирославо? - у голосі просочується розчарування в мені, - Невже ти думала, що, лоханувшись один раз, бо думав не головою, а тим, що між ніг, я буду й надалі беззастережно вірити тобі.

У кожну клітинку тіла просочується противно липке розуміння, що це кінець. Він мене не пробачить. За брехню, за недовіру. Він ніколи не зрозуміє і не прийме того, що мені довелося зробити.