Читати книгу - "Мені не потрібен чоловік! Що значить, ви наполягаєте?!, Ольга Обська"

Розділ 21. Може це і не прокляття

Моріс знав найкоротші стежки, які ведуть до земель дамарійців, але все одно на дорогу знадобилося кілька годин. Він прискакав до підніжжя Саульської печери посеред ночі. Однак у нього ще залишалося трохи часу в запасі — третього передвісника він ще не відчув.

Моріс спішився, прив'язав до дерева коня, але не став відразу заходити всередину. Він стояв, закинувши голову до неба, прислухаючись до звуків. Йому з дитинства подобалося це місце. Тут завжди панує особлива тиша — красива і велична. Зірки безмовно ллють своє холодне світло на дерева-велетні, що підпирають кронами небо. Поруч є струмок, але чомусь навіть він не наважується перервати тишу дзюрчанням. І повітря тут особливе — гірське, трішечки хмільне.

Вдосталь наситившись тишею, Моріс підійшов до входу і поклав долоні на Обсидіановий моноліт. Він чекав, коли йому дозволять увійти. Навіть він не міг переступити поріг печери без дозволу.

Серед людей графства ходять чутки, що Саульська печера — це обитель богині дамарійців — лихої лютої чаклунки, яка п'є людські душі. Правда в цих чутках лише в тому, що тут дійсно живе жінка.

Моріс відчув, що поверхня моноліту стала теплою — це означало, що йому дозволили увійти.

Перш ніж переступити поріг, він зняв з зап'ястя браслет. Господиня печери не стане з ним говорити, поки він під захистом родового амулета. Вона працює лише з оголеними душами. Ти повинен бути перед нею весь такий як є.

У печері яскраво палало вогнище. Зулу сиділа поруч — грілася. Насправді хазяйку печери звуть не так. Але вона нікому не відкриває свого справжнього імені. Кажуть, звернешся до неї по імені — назавжди залишишся в печері. Можливо, це лише пусті вигадки, але поки ніхто не наважився цю інформацію перевірити.

— Доброї ночі, — привітав господиню Моріс.

— Була б ніч доброю, ти б не прийшов, — усміхнулася Зулу.

Вона поворушила палицею дрова і кивнула на низький тапчан біля багаття:

— Сідай.

Моріс прийняв запрошення.

Зулу не поспішала розпитувати гостя про мету візиту. Вони трохи посиділи мовчки — дивилися на танець язиків полум'я.

— Заварю-но я тобі чай з листя чорної брусниці, — озвалася Зулу. — Він вгамує біль.

В очікуванні третього передвісника тіло дійсно ломило.

— Цього разу гірше, ніж зазвичай, — поділився Моріс. – Чому так?

— Тобі й надалі гіршатиме, поки ти сам, — Зулу повісила над багаттям казанок.

— Але ти впевнена, що Вів'єн — саме та дівчина, яка мені потрібна? Щось не сходиться. Вона відмічена.

Для цього Моріс і завітав до Зулу. Хотів переконатися, що вона не помилилася. Останніми днями він багато думав про це. Вів'єн — незвичайна дівчина, але чи та?

— Відмічена? — Зулу насипала в казанок сухого листя і залила водою. — З чого ти це взяв? Хіба у тебе була можливість перевірити?

— Звісно ні, — з досадою відповів Моріс, — але знаючі люди розповіли.

Як би він перевірив, якщо сьома церемонія не була завершена і тепер ще невідомо, коли шлюбний процес відновиться.

— Що, дівчина з характером? — усміхнулася Зулу. – А ти хотів би когось більш поступливого? Східна стіна долі моєї печери весь час оновлює імена. Можу помедитувати і, можливо, знайдеться тобі інша амайя, яка підійде не менше, ніж Вів'єн. Приходь за вісім днів.

Моріс і так знав, що Вів'єн не єдина, хто може вирішити його проблему. Але з нею все вдало склалося, як йому здалося спочатку. Він вважав, що шлюб буде взаємовигідним. Вона сирота, яка потребує покровителя, а він потребує її, як амайї. Хто ж знав, що дівчина створить стільки проблем? Зулу пропонує просте рішення — іншу дівчину, яка може виявитися значно менш проблемною, але Моріс відчував стійке і не зовсім зрозуміле бажання домогтися шлюбу саме з Вів'єн. Мабуть, справа у звичці. Він уже звик думати, що вона стане його дружиною.

Рідина в казанку закипіла. Великим ковшем Зулу зачерпнула вариво і наповнила кухоль Моріса.

— Не треба медитувати, — він зробив кілька ковтків кислуватого чаю. — Я лише хотів переконатися, що ти не помилилася щодо Вів'єн.

— Я ніколи не помиляюся, — без гордості, просто як факт, повідомила Зулу. — Але тобі доведеться запастися терпінням, якщо ти вирішив зупинити свій вибір на ній.

— Я це вже зрозумів, — посміхнувся Моріс.

У нього зникла впевненість, що Вів'єн дасть згоду на відновлення шлюбної церемонії за пару днів. Знадобиться тиждень, не менше. Але, на щастя, час у нього є. Останніми місяцями його шахти працювали, як годинниковий механізм. Все було продумано і налагоджено. Тепер з усіма справами чудово справлялися наймані керівники. Втручання Моріса практично і не було потрібно.

— Наші вже готуються до ритуалу. Скоро новий місяць, — нагадала Зулу, коли його кухоль спорожнів. – На тебе чекають.

Це був натяк, що гостеві вже час.

— Ви ж мені допоможете?

У Яни було відчуття, ніби вона вперше стала на ковзани, ще й на ногах триматися не дуже виходить, а вже потрібно зробити потрійний тулуп і четверний аксель. Як вона може допомогти Жанетт, якщо поки всі її здібності в артефакторній справі полягали в тому, що їй сподобався якийсь нічим не примітний камінь? Яна розуміла, що виконати прохання дівчинки — для неї непосильне завдання. Але як вона може відмовити, якщо Жанетт дивиться на неї з такою надією?

— Я ще ніколи не робила артефактів, — зізналася Яна. — І зовсім не знаю, як їх правильно створювати.

Плічка малятка сумно опустилися.

— Але я спробую. Тільки мені потрібна допомога. Ти ж мені допоможеш?

Треба було бачити, яким захопленням спалахнули очі Жанетт.

— Звісно! Я буду дуже-дуже старатися!

— По-перше, ти повинна мені пообіцяти, що більше не будеш тікати з притулку. Я сама до тебе приходитиму. Добре? Прямо завтра і прийду. А ти за цей час знайди серед своїх речей якусь най-найстарішу. Таку, яка служила комусь ще до тебе. Зможеш?