Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Глава 7
Те, якою була самовпевненою, зрозуміла, коли довелося зробити занадто великий гак у лісі, щоб уникнути зустрічі з перевертнями. Хто їх знає? Раптом прямо зараз черговий з них у звірячій подобі вештається десь поблизу!
Я з усіх сил напружувала органи чуття, щоб виявити чужу присутність. Знову майнула думка, що зараз би властивості вовчиці не завадили б. Надто слабкі людські зір і слух мало що вловлювали. Але я вперто йшла у обраному напрямку, сподіваючись лише, що ніде не помилилася і все ж вийду на трасу.
Навіть не знаю, скільки так йшла. Відчуття часу давно втратила. Досить густий ліс, який зберігся практично у первозданному вигляді, здавався німою загрозою. Крізь гілки дерев ледве пробивалося місячне і зоряне сяйво.
Чуючи найменший шурхіт, я зупинялася і щосили вдивлялася в темряву. Але кожного разу загроза виявлялася помилковою. Десь поряд всього лише пробирався один з дрібних лісових мешканців, якого я мало цікавила.
Проте раптом тишу, до того наповнену лише шелестом дерев і свистом вітру у гілках, прорізав новий звук. І його вже не можна було назвати тихим і мирним. Гучний тужливий вовчий пролунав звідкись позаду. Він подіяв на мене так, ніби хтось щосили огрів батогом.
Паніка виявилася настільки сильною, що я, не розмірковуючи, перейшла на біг. Куди саме просувалася – поняття не мала. Головне – якомога далі від цього виття. Серце калатало, як у переляканого зайця, котрого переслідують мисливські собаки.
Від усвідомлення того, що вий все наближається, холоділи руки і ноги. Я з усіх сил стискала зуби і намагалася прискоритися, хоч тіло вже ледве слухалося. Щось женеться за мною в цій лячній темряві. Щось жахливе і загрозливе.
В черговий раз озирнувшись на бігу, перечепилася об якусь гілку і з прокльоном розтягнулася на землі. В ту ж мить позаду почувся тріск кущів, між якими просувалося чиєсь могутнє тіло. І раптом на мене навалилося щось важке, притискуючі до землі і заважаючи піднятися.
Я заволала так, як іще ніколи. Від жаху в мене ніби дах зірвало. А кров, здавалося, перетворилася на рідку лаву, яка обпалювала все всередині вогнем.
Мене перевернули на спину, і новий крик захлинувся в горлі, ніби його стисла чиясь чіпка крижана рука. Наді мною схилилася величезна оскалена вовча паща. Бурштинові очі світилися в темряві двома вогниками. З глотки вовка виривалося приглушене гарчання. Мозок зараз геть відмовлявся нормально міркувати. Все, що я могла – лежати нерухомо, боячись навіть здригнутися, і дивитися в обличчя, як мені здавалося, самої смерті. Адже досить одного руху страшних іклів, щоб припинити моє життя. І усвідомлення цього пригнічувало.
По щоках одна за одною потекли сльози. І зараз я навіть не думала про те, що знову виявляю слабкість. На порозі смерті це вже не здавалося важливим.
Вовк загарчав голосніше, наближаючи до мого обличчя величезну пащу і обпалюючи гарячим диханням. Я здригнулася всім тілом, готуючись зробити свій останній подих.
Коли великий шорсткий язик провів по щоці, злизуючи сльози, в перший момент навіть не зрозуміла, що відбувається. Потім заціпеніла, щоб не спровокувати звіру на агресію. Вовк ще якийсь час облизував моє обличчя, а потім блискавично швидко відскочив у бік. Хитнув головою і на очах почав змінювати форму.
Я продовжувала лежати, ніби прикута до землі. Мене почало трусити, і я зовсім не була впевнена, що небезпека минула.
Але коли замість вовка переді мною постала висока фігура оголеного Ярова, повітря зі свистом вирвалося з грудей. Я подумки лаяла себе останніми словами за те, що була надто самовпевненою. Невже справді вважала, що зумію втекти від цього звіра?!
– Крихітко, ти серйозно вважало, що я дозволю тобі втекти? – пролунав іронічний голос.
У темряві обличчя альфи важко було розгледіти, і я поняття не мала, чого від нього можна чекати. Вирішила, що найкраще, що можу зробити в цій ситуації – продовжувати лежати і мовчати. Чекати його вердикту. Щось мені підказувало: якщо почну щось говорити, цим лише погіршу ситуацию. Напевно, Яров зараз шалено злий на мене, нехай і не показує цього.
– Я прокинувся, варто було тобі вимовити моє ім’я, – з оманливою м’якістю промовив він, не зводячи з мене важкого погляду. – Але вирішив, що почекаю і подивлюся, що будеш робити. Бачив, як ти одягаєшся та йдеш. Вирішив дати тобі фору, щоб полювання було цікавіше.
– Полювання?! Яров, ти хворий! – я все-таки не витримала і різко села, нервово відкидаючи назад волосся, що лізло на очі.
– Можливо, – цього разу в голосі альфи дзвенів метал. – Через те, що вирішив тобі повірити. Самообман іноді такий спокусливий, чи не так?
Я закусила губу і відвела погляд.
– Ти не залишив мені вибору.
– Скажи, переспати зі мною було, ймовірно, найважчим у всій цій ситуації? Уявляю, чого це тобі коштувало! Робити вигляд, що тобі приємна близькість зі мною, – цього разу в його словах почулися нотки гарчання.
Я мовчала, відчуваючи, як палають щоки. Ні за що не зізнаюся, що насправді секс з ним був не те, що неприємний, а навіть навпаки! Хай краще думає так. Що я не відчуваю до нього жодних емоцій! Крім, звичайно, ненависті і неприязні. Може, тоді йому вистачить клепки зрозуміти, що я зовсім не його справжня пара. І він дозволить мені жити своїм життям.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна», після закриття браузера.