Читати книгу - "Тарасові шляхи"

Приїхавши до Петербурга, Брюллов не забув про них, особливо йому подобався молодший—Ліпін. "Надішліть мені мого синочка", написав Карл Павлович московським друзям. Тепер Ліпін і жив у Брюллова.

Хлопчик зачаровано дивився на портрет і шепотів:

— Як живий... зовсім як живий.

— Киш-ш, — жартома суворо кинув Мокрицький, і Ліпін перелякано скотився з крісла і зник.

— Подивись, Іване, на ці прекрасні руки,— захоплено мовив Аполлон, — які ніжні, задумливі руки! Так і відчуваєш, що зброєю їхньою було легке перо. А очі, уста! Тільки Брюллов може написати такі живі очі людини.

І за своєю звичкою, відомою вже всім товаришам і вчителям, Аполлон натхненно продекламував:

— Воспоминание и я одно и то же,

Я образ, я мечта,

Чем старе становлюсь,

Тем я кажусь моложе.

Але ні Аполлон Мокрицький, ні Іван Сошенко не знали точно; вони тільки догадувалися, для чого взявся Брюллов за цей портрет. Про це договорилися їхні старші друзі — Брюллов, Жуковський, Вієльгорський, Венеціанов і Григорович.

Ціна портрета мусила бути ціною викупу Тараса.

"ЧАС ПРОВОДИЛИ КОНЦЕРТОМ І АКЦЮНОМ"

Чого тільки не вигадував скромний милий Сошенко, щоб тимчасом хоч трохи полегшити долю Тараса.

Аж ніяк не можна було сказати, щоб його як художника так уже цікавило сердите рябе обличчя Ширяєва, проте він взявся намалювати для нього його ж портрет з умовою, що поки не почався малярський сезон, Тарас місяць житиме у Сошенка.

Уже два роки він, як дбайливий вихователь, доглядав його, ввів у "Товариство заохочення художників", познайомив з ким тільки міг, стежив за його читанням і дивувався, як швидко вбирає в себе цей юнак усі знання, що уривками перепадають йому, з якою жадобою ковтає книжки і може вже розмовляти в колі Сошенкових друзів, як розвинена, освічена людина. Але кріпацьке ярмо ще тяжіло над ним, і він був іграшкою в руках свого хазяїна.

Хазяїн, пан Енгельгардт, бундючився і кричав:

— Навіщо мені ці художники? Захочу і продам його сусідові поміщику.

І все ніяк не давав певної офіційної згоди на викуп.

Останні події примусили Сошенка знову прохати своїх старших друзів прискорити цю справу. Знову ж таки для полегшення стану Тараса Сошенко згодився намалювати портрет жінки Енгельгардтового управителя — Прехтеля.

Білява жіночка в кучериках, фіжмах та оборочках, манірно закотивши очі, сиділа в кріслі з застиглим, як у ляльки, виразом обличчя, коли надворі почувся якийсь галас.

Іван Сошенко визирнув у вікно. Два лакеї тягли Тараса, а. червонопикий лисий Прехтель щось кричав, розмахуючи руками.

— Амаліє Густавівно, покличте, будь ласка, свого чоловіка, — тихо, але твердо вимовив Сошенко і поклав пензель на палітру.

Амалія Густавівна перелякано глянула на "пана художника", завжди такого тихого, скромного, і не пізнала його.

— Зараз, зараз! — заспішила вона і, підійшовши до вікна, закричала: — Meib lieber! (Мій милий!) На хвилинку! Що трапилося?— спитала вона, коли розлютований чоловік зайшов до кімнати.

— Це чортзна-що!—кипів Прехтель, і аж слина бризкала у нього з рота. — Цей хлоп почуває себе повним паничем. Він приходить сюди і каламутить усіх людей. Він починає казати їм про їхні права, настроює їх проти пана, проти мене, і я помітив уже, як вони починають сваволити. Я цього не допущу. Мені байдуже, що там базікають, що він художник. Зараз він хлоп, кріпак, і мусить знати своє місце. Я наказав схопити і відшмагати його на стайні різками. Я провчу його!

— Ні, ви цього не зробите! — рішуче вимовив Сошенко, сам не чекаючи від себе такого тону. — Соромтеся, кращі люди — поети, художники дбають про його долю, а ви, ви насмілюєтеся посилати його на стайню? Що ви робите? Схаменіться!

— Ну і що з того? — не вгамовувався Прехтель.— Поки що він — ніщо!

— Пані!—звернувся Сошенко до своєї кокетливої моделі. — Я звертаюся до вашого жіночого чулого серця. Ви повинні заступитися — інакше я не можу бувати у вашому домі і не приторкнуся більше до цього портрета.

Пані Амалії не було ніякогісінького діла до якогось там Шевченка, і вона не розуміла, чому "пан художник" бере це так близько до серця, її жіноче "чуле" серце ніяк не реагувало, коли на стайні карали когось із челяді. Та їй зовсім не хотілося сваритися з милим, чемним молодим чоловіком.

— Ну, mein lieber, заспокойся! — грайливою кішечкою пригорнулася вона до чоловіка. — Для мене, розумієш, для мене ти мусиш на цей раз простити цього хлопа. Я і пан художник просимо тебе. І навіщо нам псувати настрій перед обідом, коли до обіду я приготувала для тебе сюрприз, який ти найдужче любиш.

Прехтель ще упирався трохи, але не міг устояти перед чарами своєї половини і її обіднім сюрпризом. Він пішов дати наказ відпустити Тараса Шевченка.

Сошенко ледве закінчив сеанс. Руки йому тремтіли. Обідати він не лишився, посилаючися на те, що поспішає на урок. Він