Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

Коли справа була зроблена, він раптом оголосив про свій намір пересвідчитись на власні очі, що цінний вантаж благополучно доставлений до Сулако. Уся ця комічна операція, на його думку, варта того, аби відстежити її до самого кінця. Посмикуючи свою золотаву борідку, він промимрив виправдання, стоячи перед сестрою, проникливою юною леді, яка (спершу витріщившись на брата від подиву) поглянула на нього примружено й повільно проказала:

— Гадаю, ти хочеш побачити Антонію.

— Яку Антонію? — спитав костаґуанський гультяй сприкреним і погордливим тоном. Знизав плечима і крутнувся на п’ятці. А сестра радісно вигукнула:

— Антонію, з якою ти знався, ще коли вона носила дві коси аж по пояс.

Мартін знав її такою, якою бачив років вісім тому, невдовзі перед тим, як Авельяноси назавжди залишили Європу: високою шістнадцятирічною дівчиною, з юною суворістю і таким уже сформованим характером, що вона дозволяла собі зверхньо ставитись до його пози вільного від ілюзій мудреця. Одного разу, ніби втративши терпець, вона накинулась на нього, картаючи за безцільність його життя та легковажність поглядів. Тоді йому було двадцять, єдиному синові, зіпсованому родиною, яка його обожнювала. Цей наскок так його збентежив, що його награна самовдоволена зверхність на мить похитнулась перед цим звичайнісіньким дівчиськом-школяркою. Але враження залишилось таке сильне, що відтоді всі подруги його сестер нагадували йому Антонію Авельянос навіть найменшою подібністю або ж різким контрастом. Це скидалось, як він казав сам собі, на якийсь химерний фатум. І, звичайно, у новинах, які Деку регулярно одержували з Костаґуани, часто зринало прізвище Авельяносів, їхніх друзів: арешт і нелюдське поводження з ексміністром, небезпеки і злигодні, які витерпіла родина, її переїзд у бідності до Сулако, смерть матері.

Монтеристське pronunciamento вибухнуло ще до того, як Мартін Деку прибув до Костаґуани. Він плив кружним шляхом, через Магелланову протоку, головним курсом, а далі пароплавом ОПСК, який курсував уздовж західного узбережжя. Його цінний вантаж надійшов саме вчасно, аби його перше заціпеніння змінилося настроєм, сповненим надії та рішучості. На публіці йому приділили велику увагу familias principales[129]. Дон Хосе, все ще тремтячи від слабкості, особисто обійняв його зі слізьми на очах.

— Ти прибув сам! Годі й чекати чогось іншого від одного з Деку. Лихо-лихо! Справдились наші найгірші страхи, — простогнав він з ніжністю в голосі. І знову обійняв свого похресника. Був і справді час людям розумним і свідомим гуртуватись навколо спільної справи, яка опинилась під загрозою.

Сáме тоді Мартін Деку, названий син Західної Європи, відчув цілковиту переміну атмосфери. Він покірно дозволив себе обіймати і мовчки вúслухав звернені до нього слова. Був мимохіть зворушений їхнім пристрасним і печальним тоном, невідомим європейській політиці, яка перебуває на більш розробленій стадії. Але коли висока на зріст Антонія, вступаючи своєю легкою ходою у велику «салу» будинку Авельяносів, тьмяно освітлену і з голими стінами, подала йому руку (своїм емансипованим звичаєм) і зронила: «Рада вас бачити тут, доне Мартіне», — він відчув, що то просто неможливо сказати цим двом людям, що наступного місяця він збирається відпливти поштовим пароплавом. Тим часом дон Хосе далі його вихваляв. Кожне поповнення лав громади зміцнює її віру в успіх, а крім того — який приклад подає молодим людям на батьківщині цей блискучий захисник національного відродження, гідний тлумач політичного кредо партії перед усім світом! Усі ж читали грандіозну статтю у славетному «Паризькому ревю». Тепер світ поінформований — і явлення автора в оцей момент подібне до публічного віровизнання. Молодий Деку не знав, куди подітися від ніяковості, і втрачав терпець. У його планах було повернутись до Європи через Сполучені Штати, а сáме — через Каліфорнію, відвідати Єлловстонський парк, побачити Чикаго, Ніагару, глянути на Канаду, можливо, ненадовго зупинитись у Нью-Йорку, надовше — у Ньюпорті, пустити в хід свої рекомендації. Але потиск руки Антонії був такий щирий, тон її голосу — так несподівано і так само, як колись, приязно теплий, що зрештою він наважився вимовити після низького поклону лише:

— Я невимовно вдячний вам за гостинність, але чому треба дякувати комусь за його повернення на батьківщину? Я певен, що донья Антонія так не думає.

— Авжеж ні, сеньйоре, — відповіла вона з тією надзвичайно спокійною відвертістю, з якою висловлювалась про все. — Але коли хтось повертається, як-от ви повернулись, можна порадіти — за нього й за себе.

Мартін Деку нічого не сказав про свої плани. Ні словом не обмовився про них з жодною душею, а лише по двох тижнях спитав господиню «каси» Ґулдів (де його, звичайно, відразу запросили були оселитись), з виховано-фамільярним виглядом нахилившись уперед у своєму кріслі, чи не бачить вона в ньому сьогодні якоїсь помітної переміни — якоїсь, за його поясненням, глибшої серйозності. На це пані Ґулд повернулась до нього лицем з німим запитом у злегка розширених очах і ледь вловною усмішкою — звичний її порух, що зачаровував чоловіків якимось натяком на прихильність, на чуйне самозабуття, натяком, виявленим у цій жвавій готовності слухати. Адже, як незворушно вів далі Деку, він більше не почувається на землі зайвим ледащом. Власне, за його запевненням, цієї миті вона бачить перед собою Сулакського Журналіста. Пані Ґулд відразу глянула на Антонію, яка рівнесенько сиділа в кутку високої іспанської канапи з прямою спинкою, повільно обмахуючись чорним віялом, яке то відкривало, то ховало вигини її гарної фігури, і схрестивши ноги, носки яких визирали з-під пружка її чорної спідниці. Деку також не звóдив з неї очей і півголосом додав, що панна Авельянос повністю обізнана з його новим несподіваним вибором покликання, яке в Костаґуані переважно було фахом напівосвічених негрів та бідних правників. Потім, з якимось салонним зухвальством зустрівши погляд пані Ґулд, тепер з симпатією звернений до нього, він видихнув:

— Pro Patria![130]

А насправді сталося так, що він зглянувся на невідступні благання дона Хосе очолити редакцію газети, яка стала б «виразником прагнень нашої провінції». З цією ідеєю дон Хосе носився вже давно. Необхідне обладнання (за скромними мірками) та велика партія паперу вже були не так давно отримані з Америки, потрібна була лише відповідна людина. Знайти таку не спромігся навіть сеньйор Мораґа із Санта-Марти, і справа вже не терпіла зволікань — украй потрібен був якийсь часопис, аби протидіяти впливу брехні, поширюваної монтеристською пресою: жахливих наклепів, відозв, які закликали