Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— Саме про це я і думав, — відповів Фродо. — Хоч-не-хоч, нам треба спробувати туди дістатись, і сидіння та думання тут не зарадять. Тому, боюся, нам доведеться піти. Красно дякуємо тобі за доброту! Я боявся тебе і твоїх собак понад тридцять років, Чударе, хоча ти, може, і сміятимешся, почувши про це. Жаль: бо я проґавив щирого друга. І тепер мені шкода прощатися з тобою так швидко, проте колись я, можливо, повернуся — якщо випаде така нагода.

— Коли ти прийдеш, тебе тут радо зустрінуть, — сказав Чудар. — Але наразі в мене з’явилась одна думка. Незабаром зайде сонце, і ми збираємося вечеряти, бо тут ми зазвичай вкладаємося спати разом із сонцем. Якщо ти, і пан Переґрін, і всі ви зможете залишитись і попоїсти разом із нами, то зробите нам велику приємність.

— І нам теж було би приємно! — відказав Фродо. — Та, боюся, ми мусимо вирушати негайно. Бо й так уже стемніє, перш ніж ми дістанемося до Переправи.

— Ах! Зачекайте бодай мить! Я саме збирався сказати: перехопивши щось на вечерю, я виведу невеликий фургон і відвезу вас усіх до Переправи. Це добряче скоротить вам шлях і, напевно, також порятує від інших можливих неприємностей.

Цього разу Фродо прийняв запрошення з удячністю — на втіху Піпінові та Сему. Сонце було вже за західними пагорбами, і світло його поволі згасало. Увійшли двоє Чударевих синів і троє доньок; великий стіл утинався від щедрої вечері. Кухню освітлювали свічки, яскраво розпалили вогонь. Пані Чударева снувала туди-сюди. Зайшло кілька гобітів із тих, котрі опікувалися тут господарством. Дуже швидко за столом сиділо вже чотирнадцятеро осіб. Пиво лилося рікою, на величезній тарелі лежали гриби та бекон, а також безліч іншого смачного сільського харчу. Собаки примостилися біля вогню і гризли шкірки від бекону та порубані кістки.

Повечерявши, фермер і його сини вийшли на вулицю з ліхтариком і приготували фургон. Коли на подвір’ї з’явилися гості, там було вже темно. Вони закинули свої клунки у фургон і самі залізли слідом за ними. Фермер сидів попереду, поганяв двох своїх огрядних поні. А його дружина стояла у світлі дверної пройми.

— Бережи себе, Чударе! — гукнула вона. — Не встрявай у суперечки ні з якими чужинцями й одразу вертай назад!

— Так і буде! — відповів він і виїхав за браму. Навіть найлегший подмух вітру не сколихнув повітря: ніч була спокійна й тиха, звідусіль підступала прохолода. Вони їхали без світла та повільно. Через півтори-три версти стежина закінчилася, перетнувши глибокий рів і піднявшись невеликим схилом на гать із високими та крутими берегами.

Чудар ступив на землю і пильно роздивився на обидва боки: на північ і на південь, — але в темряві не було видно нічого, ніде не чути було ні звуку. Пасма імли піднімалися над рікою, зависали понад ровами та заповзали на ниви.

— Скоро імла стане цілком густою, — сказав Чудар, — але я не запалюватиму ліхтарів, доки вернуся додому. Сьогодні вночі на цій дорозі ми почуємо будь-кого задовго до того, як його побачимо.

Від Чударевої стежини до Переправи було вісім чи й більше верст. Гобіти щільно загорнулись у плащі, та вуха тримали нашорошеними, щоби вловити будь-який інший звук, окрім поскрипування коліс чи розміреного цокоту копит поні. Фродо здавалося, що фургон рухається повільніше, ніж равлик. Піпін потроху куняв біля нього, натомість Сем уважно вдивлявся вперед у туман, що піднімався дедалі вище.

Нарешті вони дісталися до виїзду на Перевізну алею. Його було позначено двома високими білими стовпчиками, які несподівано виникли праворуч од них. Старий фермер натягнув віжки, фургон скрипнув і зупинився. Щойно гобіти почали вилізати з нього, як зненацька почули те, чого всі вони боялися: цокіт копит попереду на дорозі. І цей звук наближався до них.

Чудар зіскочив униз, став, притримуючи голови поні й раз у раз зиркаючи вперед у морок. Цок-цок, цок-цок — їхав, зближаючись, вершник. Цокіт копит голосно лунав у застиглому туманному повітрі.

— Краще було б тобі сховатися, пане Фродо, — стурбовано промовив Сем. — Примостися десь на дні фургона й укрийся ряднами, а ми відішлемо цього вершника у протилежному напрямку! — А сам він зліз на землю і став поруч із фермером. Чорні Вершники, щоби наблизитися до фургона, мусили б хіба що проїхатися по ньому.

Цок-цок, цок-цок. Вершник уже майже порівнявся з ними.

— Здоровенькі були! — гукнув Чудар.

Наполегливий цокіт раптово завмер. Гобітам привиділося, ніби крок чи за два попереду крізь імлу проступає тьмяна постать у каптурі.

— Гей там! — сказав фермер, кидаючи віжки Семові та виступаючи вперед. — Ані кроку ближче! Чого тобі треба, й куди ти їдеш?

— Мені потрібен пан Торбин. Ти його бачив? — озвався приглушений голос, але голос той належав Мері Бендіцапові.

Зустрічний розкрив прихований ліхтар, і його світло впало на здивоване фермерове обличчя.

— Пане Мері! — скрикнув він.

— Звісно, що так! А хто би то ще міг бути? — сказав Мері, виступаючи вперед. Щойно він вийшов їм назустріч із імли, їхні страхи розвіялися, — Мері раптово зменшився до розмірів звичайного гобіта. Він їхав верхи на поні, а його шию та підборіддя було обмотано шарфом для захисту від туману.

Фродо вискочив із фургона, щоби привітати друга.

— Ось і ти, нарешті! — зрадів Мері. — Я вже почав було сумніватися, чи ти взагалі з’явишся сьогодні, й саме повертався до вечері. Коли насунув туман, я переправився сюди і поїхав до Колодного, щоби подивитися, чи не впав ти бува до якої-небудь канави. Хай мені грець, якщо я знав, звідки ви над’їдете! Де ти знайшов їх, пане Чударе? У своєму качиному ставку?

— Ні, я впіймав цих порушників на кордоні моїх володінь, — відповів фермер, — і мало не спустив на них своїх псів. Але ці добродії все розкажуть тобі самі — я не сумніваюсь. А зараз перепрошую, пане Мері та пане Фродо, й усі інші, та вертатиму я додому. Пані Чударева буде хвилюватися, бо вже геть споночіло.

І він завернув фургон на алею.

— Що ж, добраніч вам усім, — сказав він. — Сьогодні був дивний день, це точно. Та добре те, що добре закінчується; хоча цього, мабуть, не слід казати, доки