Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— З ними довелося більше поморочитись, ніж я думав. Що ви шукаєте?

— Свій комір.

— Ось він. А слинявчик ваш у машині.

— Він уже й так завдав мені чимало прикрощів, Санчо. Я його більш не носитиму.

— Але візьмемо його з собою. Він нам може знадобитися. Ніхто не знає наперед…

— Я не бачу жодної пари шкарпеток.

— Ваші лілові у мене. І нові черевики.

— А я шукав старі. Даруйте. Їх я, звісно, вже не побачу.

— Вони тепер у жандармів.

— Атож, я забув. Єпископ казав мені. Ну, мабуть, треба нам вирушати. Сподіваюсь, бідолаху єпископа не вхопить грець…

Аж тепер в око отцеві Кіхоту впав якийсь лист. Той конверт мав би впасти йому в око й раніше, бо стояв на двох старих, ще з семінарії, його підручниках і був підпертий третім. Хтось вочевидь хотів, щоб лист привернув до себе увагу. Отець Кіхот поглянув на конверт і засунув його в кишеню.

— Що це? — спитав мер.

— Певно, лист від єпископа. Я добре знаю його руку.

— Ви не хочете його прочитати?

— Погані новини можуть і почекати, доки вип’ємо пляшку ламанчського.

Він пішов до кухні попрощатися з Тересою.

— Не знаю навіть, як ти поясниш усе це отцю Еррері.

— Хай він сам усе пояснює, а не я. З якої це речі він замкнув вас у вашій власній кімнаті у вашому власному домі та ще й забрав у вас одіж?

Отець Кіхот поцілував її в чоло, на що ні разу не зважувався за всі роки, прожиті під однією покрівлею.

— Хай благословить тебе Господь, Тересо, — сказав він. — Ти завжди була надто добра до мене. І терпляча. Стільки років мене терпіла.

— Скажіть же, куди ви їдете, отче?

— Краще тобі цього не знати, бо вони всі нападуться на тебе із запитаннями. Скажу тільки, що з волі Божої їду на довгий відпочинок в одному тихому місці.

— З отим комуністом?

— Не говори, як єпископ, Тересо. Мер завжди був мені добрим другом.

— Не схоже, щоб такий чоловік став довго відпочивати в тихому місці.

— Ніхто не може сказати, Тересо. В дорозі з нами траплялись і дивовижніші речі.

Отець Кіхот рушив був до дверей, але його зупинив Тересин голос:

— Ой, отче, так мені тяжко на душі, наче ми оце назавжди прощаємось.

— Ні, ні, Тересо, християни ніколи не прощаються назавжди.

Він за звичкою підніс руку, щоб поблагословити її, та так і не докінчив хреста.

«Я вірю в те, що сказав їй, — твердив він сам собі, виходячи на вулицю до мера, — атож, я в це вірю, але чому, говорячи про віру, щораз відчуваю якусь темну тінь, тінь невіри, що нависає над моєю вірою?»

2

— Куди ж ми поїдемо? — спитав мер.

— Чи нам доконче укладати плани, Санчо? Минулого разу ми їхали то туди, то туди — куди ляже дорога. Ви, звісно, зі мною не погодитесь, але ми, можна сказати, покладалися на волю Божу.

— В такому разі Господь Бог виявився не дуже надійним проводирем. Адже назад у Тобосо вас привезли як бранця.

— Це так. Але хто що знає? Шляхи Господні незбагненні. А може, він хотів, щоб я зустрівся з єпископом?

— Задля єпископа чи задля вас?

— Звідки мені знати? Можу тільки сказати, що я дечого навчився в єпископа, хоча й сумніваюсь, чи навчився він у мене чогось. Але хто може бути певним того чи того?

— То куди ж ваш Бог спрямує нас цього разу?

— Чом би просто не рушити далі тією ж дорогою?

— Ця сама думка може виникнути і в жандармів. Коли ваш єпископ повідомить їх, що ми знову на волі.

— Ну, не точнісінько тією самою. Мені зовсім не хочеться знову в Мадрід… ні у Вальядолід. Ті міста залишили в мене не вельми приємні спогади… за винятком будинку великого історика.

— Історика?

— Сервантеса.

— Треба швидше вирішувати, отче. На півдні надто жарко. То, може, гайнемо на північ? До басків? До галісійців?

— Я згоден.

— Згодні з чим? Ви не відповіли на моє запитання.

— Полишмо деталі на волю Божу.

— А машину хто поведе? Ви певні, що Господь має шоферські права?

— Я поведу, хто ж би ще. Росінант мене не зрозуміє, якщо я сидітиму пасажиром.

— Тільки їдьмо з пристойнішою швидкістю. Мій вальядолідський приятель сказав, що ця машина цілком спроможна на вісімдесят, а то й на сто кілометрів.

— Не може він судити про Росінанта з побіжного огляду.

— Ну, не будемо зараз сперечатися. Час їхати.

Та не так просто було виїхати з Тобосо. Тільки-но отець Кіхот увімкнув першу швидкість, як іззаду почулося:

— Отче! Отче!

За ними біг дорогою якийсь хлопчина.

— Не зважайте, — сказав мер. — Нам треба забиратися звідси.

— Я не можу не спинитись. Це хлопець, що працює на заправці в автомайстерні.

Наздоганяючи їх, хлопчина геть захекався.

— Ну, в чому річ? — спитав отець Кіхот.

— Отче… — мовив хлопчина, відсапуючись. — Отче…

— Я питаю — в чому річ?

— Я не дістав розгрішення, отче. Тепер я потраплю до пекла, так?

— Дуже й дуже сумніваюсь. А що ти скоїв? Може, вбив отця Ерреру? Але й тоді тебе зовсім не доконче пошлють до пекла. А надто якщо ти мав на це досить поважну причину.

— Як би я міг його вбити, коли це він і прогнав мене без розгрішення?

— Цілком логічно. Чому ж він тебе прогнав?

— Сказав, що я роблю із сповіді посміховисько.

— Ах ти Господи, я й забув! Це ж Тереса тебе до нього послала… Дуже зле вона вчинила. Щоправда, наміри мала добрі, і я певен, що Господь Бог простить вам обом. Але вона казала мені, що ти не великий мастак на вигадки. Чому ж отець Еррера не захотів тебе розгрішити? Чого аж такого страшного ти йому наплів?

— Я тільки сказав йому, що спав із силою-силенною дівчат.

— У Тобосо їх не так-то й багато, от хіба що черниці… Ти не казав йому, що спав із черницями, чи казав?

— Та я б зроду не сказав такого, отче. Я ж секретар «Товариства дітей Пресвятої Діви Марії».

— А отець Еррера напевне вступить до „Opus Dei“, — докинув мер. — Їдьмо вже, отче, Бога ради.

— Що дослівно ти йому сказав, і що він сказав тобі?

— Я сказав: «Поблагословіть мене, отче, я згрішив»…

— Ні, ні, не треба цих передмов.

— Ну, я сказав йому, що спізнювався до меси, а він спитав, скільки разів, і я сказав двадцять, а тоді сказав: ні, я трохи збрехав, і він знову спитав,