Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

Татко явно тішився подвійною перемогою над своїми зухвалими дітками і посміхався, примружившись.

— Усе життя я ішов за удачею, — ще ширше усміхнувся він. — І в цих словах більше, ніж вам здається. Усе життя, окрім родовища в Норко, але це інша історія — словом, усе життя я ішов розвідувати туди, куди вів мене нюх.

Ледь чутне таткове наспівування супроводжувало нас усе життя. Говорив він зазвичай мало. Його голос оживав лише з тими, хто працював на шахті.

Тож коли ми почули, що він готується виголосити довгу й цікаву промову, всі згрудилися біля нього в центрі кімнати. Навіть я, хоч і уникала компрометуючих контактів під час з’їзду, залишила свій нагрітий безпечний куточок перед одним із вікон і приєдналася до юрмиська навколо батьків. Магнум і Яху відійшли, аби звільнити місце для мене.

— Еге ж, усе життя. І про це знали. Пішли чутки. У Кардинала був дар, він мав нюх — ось що казали вони. У конторі утворилася черга за ділянками поруч із тими, де розвідував я. Я постійно бачив якихось недоуків зі своїм скарбом на сусідніх ділянках.

Я відчувала, як у мою шию гаряче дихав Джеронімо. Для нього сама думка про те, що нашого тата використовували, була нестерпна. Він стояв за мною, і я розуміла, що він сердиться дедалі більше, що далі триває розповідь Татка.

— Вони з усім своїм знаряддям облаштовувалися на самій межі з моєю ділянкою. Я слідував за ознаками на місцевості, прикидаючи, про що це може свідчити. Нічого в руках — усе в голові. А нюх у мене дійсно був! Спершу я помічав тоненьку жовту смужку у кварцовій лаві, а за двісті футів — іще одну смужку, вона ширшала, виблискувала всіма барвами веселки, певно, через уміст халькопіриту; я знав, що це свідчить про родовище міді, тож тижнями йшов за смужкою, маючи при собі тільки лопату, кайло й динаміт — рано чи пізно мінерал відкривався мені, і тут я доходив до меж ділянки, де негідники з електричним обладнанням чекали на мене, щоби знати, де починати роботи.

Електронегідники — це ті, хто тиняються лісом із магнітометрами, флюксметрами, ареометрами й іншими сучасними вигадками. Словом — татові вороги. Виходячи з себе, він зневажливо кликав їх електриками.

— То вони цупили в тебе знахідки?!

Запитання Тура вивільнило стару ненависть. Ця злоба, мов кров судинами, потекла нашим зібранням — але мене не зачепила. У мене є інші, руйнівніші причини для жовчі.

— Вони використовували інше слово. Купували в мене ділянку. За ціну, яка, Боже мій...

І поки він пояснював деталі оборудок, я дивилася на маму, згорблену від утоми на жорсткому стільці, але дуже уважну до всього, що відбувалося навколо. Уважно придивляючись до неї, я помітила: вона реагувала на все, що розповідав тато. Граційно кивала на кожну з його історій.

Він пояснив, що йому сплачували права на ділянки паями в шахтах і так він став акціонером усіх компаній, які збили капітал на покладах, які він залишив. Деякі з них розвинулися й уже простягнули свої щупальця аж до Південної Америки й Азії.

— Медаль — це своєрідне визнання за це.

— Медаль «За хвіст удачі», — з гіркотою в голосі зауважив Ґедзь.

Думки розділилися. Ліворуч Магнум тішився тим, що все життя скарби, виявляється, були від тата на відстані простягнутої руки. Яху висловив припущення, що все ще може бути. А Емільєн непокоївся.

— Акції ти ще не продав?

І за хитренькою посмішкою Татка ми зрозуміли, що акції він зараховував до своїх найбільших звитяг, яким любив радіти на самоті, і що він дбайливо зберігав документи.

Я ж не думала нічого такого. Я не рахувати туди приїхала.

Послідок, який стояв поруч із Мамусею, стежив за розмовою, не відводячи від мене очей. Від початку з’їзду він невідступно ходив за мною. Крутився навколо мене, усіх перепитував, куди я пішла. Бідолашний Послідок, бідних хлопчина, якому відмовляли у правді і який кружляв на одному місці, заплутавшись у своїх запитаннях.

Я відчувала напружену роботу його думки — він вагався, чи доходити рішення. Його очі втупилися в одну точку, він зважився і звернувся до мене.

— А що думаєш про це ти, Анжело?

І закам’янів від страху. Не наважуючись знімати з вуст посмішку-гримасу.

Запитання зламаним крилом билось об стіни кімнати — від нього відвертались усі, ніхто не хотів піднімати біль із дна загадки. Хто є хто? Нас усіх непокоїло інше — наша мама, бідолашна Мамуся, що всім своїм віком сиділа на незручному стільці, від якого в неї боліли кістки. Усі присутні знали, хто є хто. Навіть Послідок знав. Про це свідчила крива посмішка на його вустах. Його запитання стало особистою перемогою за роки відмовлянь. Та зачепити воно могло хіба нашу маму.

І почули ми мамин голос. Легеньке тремтіння — кімнатою ніби пронеслося зітхання.

— Анжела загинула в шахті. Перед тобою Кармела, Томмі.

Правда. Нарешті правда. Вимовлена вголос, явлена, вивільнена тією, яку від цієї самої правди захищали, — і вона ж її повернула нам нині. Анжело! Скільки ж знадобилося часу, аби ти нарешті отримала право жити серед нас!

Тато взяв маму за руку. Відшукав її руку серед складок сукні й повільним рухом захисника перетягнув її до своєї ноги. Уперше я бачила їх як пару.

Мамуся вже не скидалася на сонну стару жінку, яка розіслалася безсило на стільці. Вона перетворилася на відчутну, присутню силу, благеньку нашорошену фортецю, рішуче налаштовану не пропустити мить просвітління. Ми добре знали — вона не зупиниться, не залишить нас із напівправдою, яку щойно видала нам, вона має що сказати. Від зусилля вона вирячила очі, обвела ними всіх своїх дітей, подивилася на кожного — прірва ніжності, як і колись давно, торкнулася кожного й зупинилася на мені.

— Анжела загинула на шахті. Кармело, тобі це відомо ліпше за інших. Розкажи всім, що ти бачила.

Яка ж я була дурна, вважаючи, що мама мене не помітить! Вона ж нас усіх знала ліпше за нас самих. Адже виткала нас із плетива своєї душі, тож упізнає — з лиця і зі споду — нитку, яка тягнеться до серця кожного з нас. Анжело, мама знала, де я ховалася, коли тебе не було. Знала, де була моя душа, коли вона заходила до кімнати й бачила мене, безтілесну, з широко розплющеними в ніч очима, з переляканою усмішкою на вустах — твоєю усмішкою;