Читати книгу - "Ми - дракони, Тала Тоцка"

А його вина яка? Чи він насильно зятю в пельку сардимівське пійло вливав? Сам пив, бо ж наслухався сардимівських казок. Знайшов кого слухати!

За вікном пролунав шум, і у Еррегора здавило в грудях — це вона приїхала, Тона Верон з донькою. Він стояв і дивився, ховаючись за важкими портьєрами, а все нутро його рвалося до неї, щоб зціпити в обіймах і пригорнутися до п'янких губ. Ні, спочатку впасти до ніг. І навіщо він тільки дракон? І не просто дракон, а верховний владика Андалурських земель великий амір Еррегор Болігард.

***

Посеред величезного залу височів Вогненний Трон — трон володарів Андалурсії. Він спирався на п'ять золотих корон, що войовничо ощерилися своїми зубами, схожими на зуби дракона. На троні сидів сам амір Еррегор з амірою Алентайною по ліву руку, а по праву пізніше, після церемонії, Верховний Магістр посадить Дастіана, тепер уже не Ерзаського, а Болігарда.

Всі п'ять королівств Андалурсії — Герона, Вельзас, Ердаман, Кіріат і Лаель — визнавали першість Болігардів навіть коли ще всі їхні королі були Вогнедишними. А тепер і поготів визнають, оскільки лише один принц з усіх спадкоємців може дихати вогнем — онук Бальденора Болігарда.

Ленники аміра зі своїми королевами і спадкоємцями займали іменні престоли, що йшли ярусом нижче вліво і вправо від Вогненного трону. Кожен престол вінчав вензель з гербом королівства і штандарт із зображенням Дракона Вогню кольору луски драконячої іпостасі кожного короля.

Коли Дастіана оголосять аміраном, він обернеться на дракона, а слідом за ним обернуться і всі королі, визнаючи його своїм майбутнім аміром. Тому і був зал таким величезним, щоб міг вмістити півтора-два десятки драконів, а то й більше. І вікна тут були такими ж величезними, щоб можна було залишити зал, не обертаючись туди-сюди без зайвої потреби.

А поки Дастіан, схиливши голову, слухав останні напуття Великого Магістра, Еррегор не зводив погляду з Тони Верон, і всередині нього вирував і димів справжнісінький вулкан. Навіть Алентайна, вже яка байдужа, і та нахилилася і запитала, що так турбує її любого чоловіка. А чоловіка просто трясло від сказу.

Він помітив ще з ранку, під час обряду сяйва, як дивно переглядаються його кохана жінка і цей недогорілий геронський девін, пітьма б його побила. А тепер він і зовсім слідував за нею невідступно, за тією, що належить тільки Еррегору і нікому більше належати не повинна. І вона йому знаки уваги надавала, посміхалася без кінця, про щось перешіптувалися обидва, доводячи Еррегора до стану перетворення.

І що це за девін такий дивний — молодий, стрункий, із гарною і шляхетною зовнішністю, ніби не девін, а граф який? Де Сагідар його відкопав? На обряді, коли Сардим перевіряв ілламу малечі Верон, хіба що в потилицю Сардиму не дихав, ніби той його самого на ілламу перевіряти зібрався.

Ні поваги ніякої, ні шани, поросль зелена, а туди ж, зцілювати лізе, хоч сам визнав, що помилився під час обряду, тому і загорівся. І крихітку Іві мало не згубив, курбак безмізкий. Ось Сардим сьогодні все як треба зробив, щоправда, спочатку зовсім нічого не проявилося, а потім немов прорвало греблю, Сардим аж підстрибнув. Засвітився від кистей до плечей і далі, до самої голови, що навіть кінчики волосся відсвічували. А так все. Нічого особливого. Ні з чого було такий шум зчиняти.

Тона поглянула на нього своїми зеленими очима, і великий амір як у вир провалився. Зовсім у нього останнім часом нерви не годні, і чого ж він сидить вже годину як на жаровні? Може, і йому попити сардимової бурди, шлунок-то у нього міцний, не те, що у ердаманского зятька.

Чому йому здалося, що між нею і красенем-девіном щось є? Було б, не дивилася б вона зараз з такою тугою в погляді. Еррегор не міг відвести від неї очей, а треба, якраз прийшов час надіти на Дастіана корону амірана.

Еррегор встав, Дастіан підійшов до нього і опустився на одне коліно. Великий Магістр з поклоном подав аміру золотий ободок, прикрашений червоними іскрами жар-каменю. Добути його можна було тільки в Пікових Скелях, за які і йшла у них вічна ворожнеча з мерзенними жабами Драконами Світла. Еррегор надів на принца корону і підняв його з колін.

Королі були мовчазні й урочисті, сестричка Орінія тримала за руку свого надутого курбака Хазадара і витирала сльози розчулення, малюк Астурас шмигав носом. Великий амір і сам так розчулився, що наплював на етикет і обійняв племінника, який дивився по боках з розгубленим і ошелешеним виглядом. А знизу щасливо посміхався сагідарський синок Ейнар, ніби це його, а не Дастіана коронували аміраном.

Верховний Магістр посадив амірана на його законне місце, дочекався, поки всядеться амір і виступив з промовою, в якій вихваляв рід Болігардів і висловлював велику радість, що спадкоємцем Андалурського трону стане нащадок благородного роду. А потім заговорив Еррегор:

— Сьогодні щасливий день у моєму житті. З тих пір, як пітьма забрала моїх дітей, мені не було спокою. Як батько, я буду сумувати за ними до самих сивин, але як амір я дякую Небесному Богу і Пресвітлій Матері за нового амірана. Нехай портрети моїх дітей займуть гідне місце в родовій галереї Болігардів, а ми сьогодні будемо вшановувати майбутнього аміра Андалурсії Дастіана Болігарда!

За його спиною впало полотно, що приховувало картину, і перед усіма постали схожі на батька один-в-один близнюки Арчибальд і Леграс, світловолосий, в матір, Севастіан і білява Елісса такі, якими вони були б зараз, якби Небесний Бог зглянувся над Еррегором і не дав загинути його дітям.