Читати книгу - "Темна Академія-4, Марина Сніжна"

ГЛАВА 11

Десь о шостій ранку я пленталася по двору Академії, прямуючи до тренувального залу. Настрою на тренування сьогодні не було жодного. Думки крутилися довкола того, що сталося вчора.

Наче в насмішку, природа сьогодні виявилася співзвучною моєму душевному стану. Випав перший сніг. Великими нерівними пластівцями він падав зі свинцевого неба, перетворюючи все навколо на цукрово-білу пустелю. Як символічно! Зима, що уособлює смерть природи, ознаменувала і смерть мого кохання. Цей білий сніг наче говорив про те, що мій час минув. Все має закінчитися сьогодні. І я не маю більше відтягувати неминуче.

Я хитнула головою, відганяючи гіркі думки і непрохані сльози. Принаймні, у мене буде кілька годин перепочинку. Якщо, звісно, так можна назвати тренування з лордом Байлерном. Але воно хоча б не дозволить черв’яку гіркоти роз’їдати бідолашне серце просто зараз. Чого в декана не відняти, так це того, що на його заняттях необхідна повна зосередженість на поставленому завданні.

Здивувалася, помітивши декана біля сходів навчального корпусу. Зазвичай він чекав на мене вже в тренувальній залі. Може, в нього плани змінилися? Раптом йому терміново знадобилося поїхати з Академії. І саме щоб попередити про це, він зараз і чекає на мене? Як невчасно…

Якщо раніше я сама жадала його від’їзду, то зараз він порушував усі мої плани. Згадала про те, як учора розробляла ці самі плани, повернувшись до гуртожитку після казкової ночі з Ірмерієм. На душі знову стало кепсько.

Хоч я й розуміла, що діятиму перед усім на користь коханому, не могла відігнати почуття провини. Я наче зраджую того, заради кого ладна життя віддати. Іноді думала: а якби я не кохала Ірмерія так сильно? Напевно, тоді було б начхати на те, чого він може позбутися, обравши мене. Мало б значення лише моє щастя. Те, що ми разом.

Але я не могла так... Хотіла, щоб коханий отримав те, чого заслуговує по праву. Трон усіх п’яти темних світів. Жив у першому світі у чудовому палаці, про який складають легенди. Правив усіма нами і змінив долі багатьох на краще.

Як багато хорошого міг би принести такий чоловік на троні! Остаточно припинив би війни. Відновив мир на бунтівних територіях та дав рівні права всім громадянам. Права не лише на папері…

Я хотіла б жити у такому світі, де править Ірмерій Стайлір! Світі, що ніколи не зможуть створити Рінадій чи Кайлен Дарбірн – головні претенденти на престол.

Але довго розмірковувати про це мені не дозволили. Ледве я підійшла до декана, як той без жодних передмов кинув:

– Сьогодні наше заняття пройде на природі.

– Ось як? – без особливого ентузіазму відгукнулась я. – А нічого, що сніг іде? І доволі сильний?

– Нічого. Він якраз сприяє моїм планам, – незворушно відповів лорд Байлерн.

Обійшов мене і впевненим кроком рушив до воріт. Довелося поспішити за ним. Я вже знала, що чекати на мене він не стане. А найменше зволікання дасть новий привід для невдоволення. Все ж таки жахливий характер у декана! Я взагалі дивуюся, що якась жінка змогла витримати його цілих три роки. Мабуть, зовсім покірна була.

– А чи можна поцікавитися, що за плани такі? – запитала я, вже коли ми їхали в самохідному екіпажі по засніженій дорозі. – Мені варто хвилюватися?

Декан кинув на мене іронічний погляд, але все ж таки відповів:

– Розвиватимемо ще один із твоїх талантів.

– Який? – здивовано простягла я.

І я дійсно сподівалася, що він почне пояснювати? Наївна яка!

Явно задоволений тим, що вкотре змусив мене мучитися від невідомості, декан мовчав решту шляху. А шлях цей закінчився на лузі неподалік від прикордонного лісу. Таке сусідство мені не сподобалося саме по собі.

Прикордонний ліс від самого початку не виявив до мене особливої ​​симпатії. Вже у день вступу до Академії там мене ледь не розірвав натовп живих мерців. Потім поряд з ним трохи не згвалтували і не вбили, маючи намір замісти сліди все в тому ж лісі. Та й гонка по деревах, яку мені якось улаштував декан, теж не залишила приємних вражень.

Ми вийшли з машини і завмерли посеред широкого простору, засипаного снігом. Чимось це мені нагадало стіл, вкритий святковою скатертиною. Тільки не надто тішило, що стравою, яку подадуть на нього, стану я сама. Не сумніваюся, що декан вигадав для мене щось особливо підступне.

І він не розчарував...

– Роздягайся! – пролунав недбалий наказ.

Сам лорд Байлерн стояв, широко розставивши ноги та схрестивши руки на грудях. Погляд сріблястих очей здавався непроникним. Я вже знала, що сенсу про щось його розпитувати нема. Все одно не скаже.

Приречено почала розв’язувати стрічки мантії, похмуро дивлячись на наставника. Промайнула, звісно, тривожна думка про те, що він збирається розважитися зі мною. Але здоровий глузд її миттю відкинув. При всій своїй збоченості навряд чи декан обрав би таке дивне місце для втіх. У снігу під поривами колючого вітру.

Скинувши мантію, я залишилася у спортивній формі і в очікуванні скинула брову.

– Далі, – чекав на мене новий наказ.

Я все ж таки вирішила перепитати, чи правильно його зрозуміла.