Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

— Мені хотілося тримати відкритим тільки наш канал. Крім того, мене часто не було. Часом по кілька років.

Це здивувало Пула, хоч і не повинно було. Він добре знав, що про появу Еалмена сповіщали з багатьох місць і багатьох часів. Але «часом по кілька років»? Він міг відвідувати чимало інших планетних систем — можливо, так він дізнався про нового Скорпіона, віддаленого всього на сорок світлових років. Але він ніяк не міг податися аж до керівного осередку; туди й назад мандрівка тривала б дев’ятсот років.

— Як пощастило, що ти тут, коли нам потрібен!

Для Еалмена було дуже незвично вагатися перед відповіддю. Минуло набагато більше за неминучу трисекундну затримку, перш ніж він повільно промовив:

— Ти впевнений, що то було щастя?

— Що ти маєш на увазі?

— Мені не хотілося б про це говорити, але я двічі… мельком побачив… сили… сутності… набагато могутніші за Моноліти — можливо, то були їхні творці. У нас обох може бути набагато менше свободи, ніж ми уявляємо.

Від цієї думки аж морозом усипає. Пул мусив свідомо докласти зусиль, щоб відкинути її геть і зосередитися на нагальній проблемі.

— Сподіваймося, що ми маємо досить свободи волі, щоб зробити необхідне. Певно, це дурне питання: Моноліт знає про цю зустріч? Чи може він щось… підозрювати?

— Він не здатен на таку емоцію. У нього є певні пристрої для захисту від несправності, деякі з них я розумію. Але це все.

— Чи може він зараз нас підслуховувати?

— Я так не думаю.

«Хотів би і я бути впевненим, що Моноліт — це такий наївний і простодушний супергеній», — подумав Пул, відмикаючи дипломата й видобуваючи запечатану коробку з пластинкою. За цієї низької сили тяжіння її вагою можна було знехтувати; було неможливо уявити, що в ній вміщена доля людства.

— Я не міг бути певен, що зможу встановити з тобою безпечний канал зв’язку, тож не розказував деталей. Ця пластинка містить програми, що, як ми сподіваємося, не дадуть Монолітові виконати накази, що загрожуватимуть людству. На ньому двадцять найспустошливіших вірусів за всю історію, проти більшості з них немає жодної ради; стосовно деяких вважається, що вона неможлива навіть теоретично. Тут по п’ять копій кожного. Ми хотіли б, щоб ти випустив їх, коли — і якщо — тобі це здасться не­обхідним. Дейве — Еале — такої відповідальності ще не було ні в кого і ніколи. Але ми не маємо іншого вибору.

Відповідь знову довелося чекати довше, ніж ті три секунди, що сигнал летів до Європи й назад.

— Якщо ми це зробимо, всі процеси Моноліту можуть припинитися. Ми не впевнені, що в такому разі станеться з нами.

— Звісно, ми думали про це. Але на цей час ви, безперечно, повинні мати до своїх послуг немалі ресурси — деякі з них за межею нашого розуміння. Я також посилаю тобі петабайтну пластинку пам’яті. Десять у п’ятнадцятому степені байтів задосить для того, щоб умістити спогади й переживання багатьох життів. Це дасть тоді один шлях до відступу — підозрюю, що в тебе є інші.

— Правильно. У належний час ми вирішимо, котрими скористатися.

Пул розслабився — скільки це було можливо в такій надзвичайній ситуації. Еалмен був згоден допомогти. Він не так уже відірвався від свого походження.

— Тоді нам треба доправити цю пластинку до тебе — фізично. Її вміст надто небезпечний, щоб ри­зикувати пересиланням через опто- чи радіоканал. Я знаю, що тобі доступний контроль над матерією на великій відстані — ти якось нібито здетонував бомбу на орбіті. Перенесеш її на Європу? Або ми можемо послати її автокур’єром у будь-яке місце, яке ти вкажеш.

— Так буде найкраще: я підберу його в Цяньвіллі. Ось координати…

Пул і досі сидів, розпластавшись у кріслі, коли двері номера Боумена пропустили голову делегації, що супро­воджував його з Землі. Чи був полковник Джонз справжнім полковником — і навіть чи звали його Джонзом — було маленькою таємницею, розгадкою якої Пул не цікавився. Йому було досить і того, що то був надзвичайний організатор, який тихо й ефективно налагодив механізм операції «Дамокл».

— Ну, Френку, посилка вже в дорозі. Приземлиться через одну годину десять хвилин. Припускаю, що той Еалмен знатиме, що робити далі, але не дуже розумію, як він опрацює — це правильне слово? — ті пластинки.

— Я теж про це задумувався, поки хтось із Комітету Європи мені не пояснив. Існує відома — не мені! — теорема, що стверджує: будь-який комп’ютер може емулювати будь-який інший комп’ютер. Тож я впевнений, що Еалмен точно знає, що робить. Інакше він би ніколи не погодився.

— Сподіваюся, що ти маєш рацію, — відповів полковник. — Якщо ні — ну, я не знаю, які в нас є альтернативи.

Настала похмура пауза, поки Пул не спробував розрядити напругу.

— До речі, ви чули місцеві чутки про наш візит?

— Які?

— Що ми — особлива комісія, яку прислали розслідувати злочинність і корупцію в цьому рубіжному поселенні. Мер і шериф мають тремтіти від страху.

— Як я їм заздрю, — сказав «полковник Джонз». — Іноді так втішно переживати про щось буденне.

Розділ 39. Деїцид

Як усі жителі Анубіса (поточне населення 56521 особа), доктор Теодор Хан прокинувся скоро після місцевої півночі під звуки загальної тривоги. Його першою реакцією було: «Тільки не ще один криготрус, заради Деуса!».

Він поспішив до вікна, вигукнувши «Відчинися!» так гучно, що кімната не зрозуміла, і йому дове­лося повторити наказ звичайним голосом. Світло Люцифера, яке мало политися всередину й про­явити на підлозі орнаменти зі світла та тіні, що так захоплювали гостей з Землі, бо ніколи не рухалися й на долю міліметра, скільки не чекай…

Незмінного променя світла не стало. Хан недовір­ливо дивився крізь величезну прозору бульку Купола й бачив небо, якого Ганімед не знав уже тисячу років. Воно знову було всипане іскристими зірками. Люцифер зник.

А тоді, досліджуючи забуті сузір’я, Хан помітив дещо страхітливіше. Там, де мав бути Люцифер, з’явився крихітний диск абсолютної чорноти, що затуляв незнайомі зірки.

Цьому могло бути єдине пояснення, заніміло сказав собі Хан. Люцифера проковтнула чорна діра. Можливо, скоро й наша черга.

Пул стежив за тією ж виставою з балкона готелю «Гранімед», але переживав складніші емоції. Ще до загальної тривоги його збудив приймач зашифро­ваного сигналу, який отримав повідомлення від Еалмена.

— Усе почалося. Ми інфікували Моноліт. Але один або кілька вірусів потрапили в наші власні процеси. Ми не знаємо, чи зможемо використати ту пластинку пам’яті, що ти нам дав. Якщо все вийде, зустрінемося в Цяньвіллі.

А тоді пролунали несподівані й дивовижно зворушливі слова, про емоційний контекст яких дискутуватимуть багато століть:

— Якщо ми не зможемо завантажитися — пам’я­тайте нас.

Пул почув з кімнати позаду себе голос мера, який з усієї сили намагався заспокоїти позбавлених сну жителів Анубіса. Хоч він і почав з найстрашніших слів, які можуть пролунати в офіційній заяві: «Для тривоги немає причин», — мер справді