Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Містика буде, коли в Києві чергова катастрофа станеться.

– Так, коли Київ накриє.

– «Накриє»?! Чому ти таке сказав?

– Не знаю, – зітхнув Спартак. – Точніше знаю лише, що «накриє», а чому?.. Сказати не можу. Відчуття таке, що буде біда, яка «накриє»…

– Ось уже понеділок, тринадцяте липня. Більш ніж півроку минуло…

– Я, Валерко, і сам чекаю, чим нинішній рік скінчиться.

– А якщо раптом ніякої катастрофи не станеться?

– Якщо так…

Спартак трохи подумав, а потім твердо пообіцяв:

– Якщо в Києві нічого не станеться, то всі мої побоювання – це і справді маячня, не варта виїденого яйця! Тоді я нарешті зможу спокійно повикидати з голови все те лайно і жити так, як інші живуть.

І якось щиро посміхнувся.

Слідчий ізолятор Комітету державної безпеки УРСР, Аскольдів провулок, № 3, Київ, 7 вересня 1981 року

Схоже, настав час творчо переробити одну з його улюблених народних пісень наступним чином:

Вівці мої, вівці,

З вами я лишився.

Тільки, тільки от при цьому

Чи не помилився?..

Справді, от сидів він собі спокійно в Пермській області[39], «мотав строк», що називається… Як раптом без найменших пояснень його етапували сюди, до Києва! І тільки тут розщедрилися в буквальному сенсі на пару слів:

– На профілактику.

Це могло означати лише одне: попереду нескінченно-довгі «профілактичні бесіди», що матимуть на меті схилення «відступника» Олксандра Павловича Бердника на бік найсправедливішого у світі радянського правосуддя. А якщо «відступник» таки погодиться піти назустріч цим… з дозволу сказати – «профілакторам»… Ну що ж, тоді термін перебування в місцях позбавлення волі та наступного заслання можуть скоротити дуже суттєво – у найкращому разі аж до фактично відбутого. Але для цього потрібно…

Ясна річ, від нього вимагатимуть «співпраці» в якійсь черговій справі стосовно Української Гельсінкської групи чи когось із її учасників. Звісно, чекісти можуть вигадати що завгодно, але, найімовірніше, все впиратиметься у діяльність УГГ, одним із членів-засновників якої був Бердник. От цікаво, з чого б це радянському керівництву починати «гратися» у Гельсінкський процес?! Демонструвати Заходу «добру посмішку при поганій грі», робити вигляд, нібито права людини в СРСР бодай щось означають…

І раптом на Олеся Павловича немовби зійшло благодатне осяяння: але ж видихається Радянський Союз, явно видихається! Інакше б керманичі на чолі з Леонідом Іллічем Брежнєвим не «гралися» б у демократію та права людини, а готувалися б повним ходом до Третьої світової війни! Якщо ж «граються», якщо не готуються до війни… якщо авантюри в Афганістані для них уже виявилось забагато!..

Отже, таки справді видихлися.

Питання лише в тому, наскільки видихлися?.. І чи видихатимуться й надалі?! Бо хочеться ж… ох, до чого ж хочеться стати свідком розвалу імперії! Бо на її уламках має постати… так – неодмінно постане Нова Україна! Україна Духовна!..

Духовна Україна?..

Українська Духовна Республіка – краще так.

Ох, як же ж хочеться дожити до того часу, коли ця ідея втілиться в життя. Але чи стане сил дожити… а може, дотягнути до того часу?..

Невідомо ж, як піде справа і що доведеться робити: доживати чи все ж таки дотягувати, збираючи в кулак останні сили…

А хочеться ж дожити! Ох, до чого ж хочеться!

Вівці мої, вівці,

З вами я лишився.

Тільки, тільки от при цьому

Чи не помилився?..

1982. Смерть Генсека

Будинок по вул. Правди, № 2, Рівне, липень 1982 року

Уже посутеніло, коли в двері квартири подзвонили.

– Хто там? – спитала Лікерія Марківна, хоча заздалегідь знала, кого чекати о цій порі. Тому відкрила, не дочекавшись, доки із сходового майданчика відгукнуться. Й одразу ж:

– Мамалушо, а хіба ж можна відчиняти двері отак-от залюбки першому стрічному? А раптом це був би не я, а хтось інший?..

– По-перше, мій любчику, я б тебе також попрохала про дещо.

– Про що саме?

Микита зупинився у передпокої й запитально подивився на матір.

– Скажи мені, синочку, що це ти за «Мамалушу» вигадав? Чому не можна вимовляти ці слова роздільно – «мама Луша», отак? І чому ти просто «мамою» ніяк мене не назвеш…

– На те є причина, Мамалушо. На все є своя причина.

– Глупство це, а не причина!

– Мамалушо…

– Мамо!..

– Що там друге?

– Ти міг би скористатися ключами. Я ж тобі запасні ключі від нашої квартири видала, чому не користуєшся ними? Навіщо дзвонити у двері?

– О-о-о, Мамалушо, Мамалушо… Ти мене з кимось іншим сплутала. Я ж політичний, а не домушник! Тому зламувати замки…

– Це не злам, синку, це наша з тобою квартира. Твоя і моя.

– Злам. Або прирівняна до зламу дія: ключ у замку туго обертається, треба б змастити, бо зовсім заклинить, чого доброго.

– То взяв би та й змастив! Тепер у нашому домі чоловік є – це ти, синку. Отож хазяйнуй, як належить чоловікові.

– Мамалушо! Ти ж знаєш, куди мене на бесіду викликали, так? – розвівши руками, Микита покрутив головою. – Отож нічого не зробиш, мушу ходити. Відтепер раз на тиждень у них відмічатимусь.

– Тоді завтра змасти замок. Завтра ж тобі до ментів йти не треба?

– Гаразд, завтра. Це все?

– Останнє: пішли на кухню вечеряти.

– Липень. Спекотно. Мені б пивка, а не вечері!.. – посміхнувся він.

– Ходімо, я окрошки свіжої накришила. З квасом окрошка буде.

– Ага-а-а!.. Якщо з квасом, то це добре. Ходімо. І ще б зі сметанкою…

– Так-так, синку, буде тобі і квас, і сметанка.

Вони пішли на кухню, там Лікерія Марківна насипала у дві великі миски дрібно нарізану суміш овочів, запашистої зелені та вареної ковбаси, залила холодним темно-коричневим квасом, посолила, додала по ложці густої сметани й підсунула одну з мисок синові:

– Ось тобі, смачного! Мабуть, там у вас окрошки не було… мабуть, забув уже, яка вона на смак…

– Не було, – погодився Микита, ретельно перемішуючи сметану й спостерігаючи за тим, як пузириться й нуртує квас. – А що, Мамалушо, ти хіба без мене не вечеряла?

– Синку!.. – вона виструнчилася й закусила губу. – Синку, я ото скільки років чекала, щоб разом з тобою повечеряти. Отож якось перечекала, доки менти з тобою наговоряться. Ти давай їж, їж!..

– Ну що ж, дочекалися ми з тобою амністії.

Микита нарешті відправив до рота першу порцію окрошки, ретельно прожував, проковтнув і деякий час сидів із заплющеними очима, смакуючи.

– Смачно?

– Смачно, Мамалушо, ой, до чого ж смачно!.. Я і справді забув.

І раптом без жодного переходу:

– Мабуть, це нелегко, коли то чоловік сидить, то син… Хіба це не правда, Мамалушо? Скажи, га?

– Правда, правда, –