read-books.club » Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

172
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 119
Перейти на сторінку:
логоневрозу[38], я б не побачив його картки у маминому кабінеті на столі. Й, відповідно, не показав би тобі цього пацієнта.

– Але ж ти побачив, хіба ні?

– Побачив.

– Ну от! А в останнє «пришестя в себе» цей Дубяга, між іншим, сказав одну дуже цікаву й незвичайну річ. І я тепер собі думаю…

– Ох, Професоре, Професоре! – мимоволі зітхнув Валерка. – Що там він сказав? І що ти вже собі надумав?

Спартак відповів не одразу і явно неохоче:

– Озеро сліз.

– Чого-чого?!

– Озеро сліз під землею.

– Ну то й що у цих словах такого?

– Через це озеро і зруйнувалася дамба у гирлі Бабиного Яру.

– Тю! Звичайнісінька шизофренічна маячня. Ти хоча б приблизно уявляєш, скільки ґрунтових вод… річок і струмків?..

– Уявляю. Цікавився. Недарма ж місцевість, де знаходився Бабин Яр, називається Сирець: таку назву мав ручай, що колись протікав тут і пішов під землю. Через ручай цей місцина була «сирою», звідси й назва.

– От бачиш…

– Отож, що «бачу»!

Не стримавшись, Спартак несподівано схопив приятеля за руку, міцно стиснув і зашепотів:

– Отож, що я це «бачу»… точніше «бачив» саме це підземне озеро невиплаканих сліз!.. Вода в ньому мертва… мертвотно-чорна. Важка, немов свинець чи ртуть. Тільки ртуть не срібляста, а попелясто-чорна. І ще обпікає льодовим холодом, коли її торкаєшся.

– Професоре, – Валерка відштовхнув руку товариша, – чи відомо тобі, що деякі психічні хвороби дуже навіть заразні?

– Гадаєш, я заразився шизофренією від цього Михайла Дубяги?

– Ще не заразився, але… Якщо так піде й надалі, то не можна виключати, що з неврологічного відділення від моєї мами Гелі ти рано чи пізно перекочуєш до тихих божевільних. Тоді говоритимеш із цим Дубягою скільки тобі заманеться.

Спартак знов помовчав, а тоді запропонував:

– Гаразд, давай я тобі розповім усе як є, і тоді ти зможеш сам оцінити ситуацію. Давай так, домовилися?

– Ну, давай.

– Тоді слухай. Коли мені було п’ять років, мама Гатя під величезним секретом розповіла мені про Куренівську трагедію й одразу ж після того наказала про все забути. От як би ти вчинив на моєму місці, га?

– Е-е-е, не треба!.. Тобі ж довелося обирати, не мені. Ти маму ослухався, а щодо мене, то це не має жодного значення.

– Ну, припустимо. Ну так, маму я ослухався й вирішив розшукати живих свідків цієї події. При цьому з’ясувалося, що майже всі дорослі бояться на цю тему навіть говорити. І правильно бояться, бо це…

– Бо це люта, махрова антирадянщина.

– Так! Але ж це правда, й, окрім мами Гаті, за ці роки я самостійно розшукав іще чотирьох свідків.

– То ти нарешті скажеш, хто вони? Окрім Рюрика, звісно…

– Валерко, ти ж і сам знаєш, що навіть балачки про Куренівську трагедію означають антирадянську агітацію! Сам же щойно сказав.

– Сказав, але…

– Отож чим менше знаєш, тим спокійніше спиш. А про Рюрика я тобі розповів лише тому, що після нашої розмови він згорів у підсобці кабінету історії. До речі, як тобі це подобається? Схоже на містику?..

– Краще назвемо це збігом обставин.

– Гаразд, нехай так. Я знаю, що ти мені не віриш. Ти не вірив навіть у те, що Куренівська трагедія справді сталася, аж доки раптово сам не натрапив на цього Михайла Дубягу.

– Так… Чесно кажучи, тільки тепер я повірив остаточно, – через силу зізнався Валерка.

– От бачиш! А він, між тим, став шостим свідком, з яким я бесідував. А якщо відкинути маму Гатю – то п’ятою чужою людиною, яка мені довірилася. Та найцікавіше в іншому: коли це сталося, га?! Що скажеш?

– А-а-а… коли саме?

– У вісімдесят першому році. Скільки часу минуло від моменту Куренівської трагедії – від шістдесят першого року?

– Двадцять.

– А скільки років від Куренівської трагедії минуло до сорок першого року, коли почалися розстріли у Бабиному Яру, без чого його б не замивали?

– Знов-таки двадцять.

– А за двадцять років до розстрілів у Бабиному Яру що в Києві було?

– А-а-а… що ж такого тут було?..

– У країні – Громадянська війна і жахливий голод. А Київ тієї зими замерзав без дрів. Боярську вузькоколійку тому й тягнули з лісу, бо там були дрова, а Київ замерзав. І голодав, бо продовольство вивозили у РРФСР.

– Стоп-стоп, ти щось плутаєш, – спробував зупинити приятеля Валерка. – Голод був у тридцять другому чи тридцять третьому роках, це мені Марек пояснював, він у темі…

– То вже другий голод. А перший був під час Громадянської війни, я цим теж спеціально поцікавився.

– Ну так, ти ж у нас Професор, а не Марек…

– Отож. А тепер останнє. Під час Громадянської війни у Києві перебували мій прадідусь Арон Маркович і моя бабуся Соня, тоді ще маленька. Отож саме вони і були свідками голоду й холоду двадцять першого року. Згодом – у сорок першому році – уже доросла бабуся Соня і прабабуся Юдіф Бенціонівна ледь вивезли всю нашу сім’ю з Києва. У шістдесят першому під час Куренівської трагедії ледь не загинув дідусь Сьома, а мама Гатя його розшукувала і все це бачила. А тепер вісімдесят перший рік і я – наступне покоління цієї сім’ї – збираю по крихті відомості про те, що сталося… Й навіть ти, Валерко, хоча й не вірив у це, але саме ти вивів мене на шостого свідка, на цього Михайла Дубягу!..

– Ти хочеш сказати…

– Я хочу сказати, що все це не просто так. У двадцятому столітті кожні двадцять років у Києві стаються якісь катастрофи. Невідь-звідки, але я знаю про ціле озеро непролитих сліз, що існує під Києвом. Я його бачив, торкався свинцевої води, що обпікає холодом… А про Куренівську трагедію всі бояться навіть заговорити, тому моє завдання… Ні, якщо хочеш – то навіть моя місія полягає в тому, щоб усе це знання зібрати докупи.

– Але навіщо?!

– Не знаю. Можливо, для того, щоб осягнути всю цю інформацію, коли Київ накриє черговою катастрофою.

– Та тьху на тебе!.. – розчарований Валерка навіть відвернувся і тихо пробурмотів: – Щось у тебе суцільний апокаліпсис виходить. Мабуть, ти все ж таки заразився шизофренією від цього Дубяги.

– Твоя мама Геля сказала, що я нормальний, сам знаєш. Просто через те, що Світланка мене кинула, що обізвала занудою… що цілувалася з іншим…

Спартак не договорив, тож Валерка закінчив замість нього:

– Ну так, через це ти почав заїкатися, причому не в побуті, а в аудиторії, коли треба відповідати викладачеві. Отож мама Геля оглянула тебе й погодилася взяти у логопедичну групу…

– А тут ти мені взяв та й шостого свідка підкинув!!! Ну то зізнайся, хіба

1 ... 38 39 40 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"