Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

Хлопець зрозумів — і серце йому закалатало з радості.

— Авжеж! Алько, серденько, ти правду кажеш!

Дівчина тихо засміялася, наче пташка защебетала.

— Це напевне їхній слід! Напевне! — кричав Йон, обережно ведучи КБ-803 коридором у метеоровій кризі.

— Вони повинні бути десь недалеко, — прошепотіла Алька. — Вимикаю вогнемети.

— Добре.

І Йон заспівав безглузду арію:

— О добре! О до-о-обре-е!

І обоє засміялися.

На контрольній таблиці мигтіли числа, тобто хвилини й секунди, що залишились до зустрічі з “Альфою” та “Бетою”. Було вже дуже близько до космольотів.

— Агов! — гукнула Алька, ніби вийшла з Йоном на прогулянку в гори десь на Землі й загубилася в мряці.

То був просто смішний жарт. Але Йонові він дуже сподобався. Хлопець хотів відповісти Альці таким самим вигуком, який він, власне, знав тільки з візіофільмів про Землю, бо на Сатурні навіть найвідважніша людина побоялася б “загубитися” в мряці, а вже й поготів не гукала б “агов”. Він усміхнувся, розтулив рота і…

І раптом вони почули навколо себе щось неймовірне: крик, вереск, зойки, галас.

— Що це! — гукнув з усієї сили Йон.

— Йо-о-оне! — крикнула Алька.

Та вони не чули одне одного.

А тим часом начебто нічого особливого й не сталося. На екранах зображення навіть не затремтіло. КБ-803 й далі не дуже швидко йшов тунелем у метеоровій хмарі.

І все ж навколо них творилося щось неймовірне, їх оточив з усіх боків страшний галас: крик тисячі переплутаних голосів, зойки, сміх, наче лемент тисячі засуджених на вічні муки чи просто — наче вереск тисячі різних радіопередавачів.

Якусь хвилю через той гармидер вони не чули навіть власних думок.

Обоє тільки зрозуміли, що зараз байдуже, чи збагнуть вони те огидне явище, чи зуміють той галас якось притишити, навіть чи налагодять між собою зв’язок, який тепер став цілком неможливий. Важливе було тільки одне: дотримуватись курсу і не дати космольотові втягнутися в хмару дрібних метеорів, що ставала дедалі густіша. Ту мить і Йон, і Алька були залишені тільки на самих себе.

Та чи це ймовірно? Адже вони сиділи за якихось два метри одне від одного.

Так. Але ні Алька, ні Йон не могли собі дозволити навіть на частку секунди відірвати погляд від контрольних екранів. І якраз тому — хоч сиділи близько одне від одного — вони раптом і стали такі самітні. їх розділила неосяжна стіна галасу, крику, скреготу.

“Що воно за така гидота?” — сердито думав Йон.

Та раптом щось почув і все зрозумів.

Серед божевільного галасу почали проскакувати знайомі звуки, знайомі голоси. Здавалося, наче у величезному натовпі з усіх боків озивалося заледве кілька голосів, і тих кілька голосів якось дивно множилися на сотні, навіть тисячі безнадійно переплутаних слів, речень, вигуків, серед яких раптом пролунав голос Гелени Сого!

Той голос сказав раз і другий:

“По-перше, треба всі рапорти… по-перше, треба всі рапорти…”

Гелену перебив, чи, швидше, почав кричати разом з нею пілот Марім: “База на Тритоні…”, а тим часом з інших боків із двадцятеро тихіших Гелениних голосів і з сорок гучніших Марімових казали зовсім інші слова й уривки речень, потім ще озвалися голоси Яна і Чандри Роїв, і голос Майка Антонова, і його власний, Йонів, голос, який то з одного, то з другого, то з третього, то з четвертого боку ненастанно вигукував з моторошною радістю: “Так! Алько, серденько, напевне так! Алько, серденько…”— і знову: “Так! Алько…”— і знову: “Напевне…” Далі укотре вже Ормів голос: “Увага, “Альфо” і Чандрин: “Будь спокійний…”, а тоді раптом з усіх боків полився веселий, як пташиний щебет, Альчин сміх, що, перемножений на тисячу разів, став чимось справді страшним.

Йон з розпачем відчув, що в нього починають тремтіти руки і що за хвилю йому доведеться хоч трохи відірвати погляд від екрана, бо він уже нічого не розуміє і в усьому починає сумніватися.

— Що це за клята луна?! — розлючено крикнув хлопець, щоб хоч на мить заглушити в самому собі той божевільний вереск безлічі знайомих і безлічі чужих, наче нелюдських голосів.

“Так, луна!” — ще раз сказав він подумки.

І від того слова чи, вірніше, завдяки йому, все стало ясне, як сонячний блиск на Меркурії. Очевидно, той клятий галас — просто людські голоси, що вилетіли в простір на гребенях радіохвиль і попали тут у якусь дивну пастку. Тепер вони тріпочуться в ній, як риба в сітці, але не можуть вирватися назовні і повертаються назад стоголосою луною.

Коли Йон усе це збагнув, галас став не такий нестерпний. Наче аж трохи стих. Хлопець знову міг зосередити свою увагу на екрані та на кермі.

Правда, ще раз були закричали в сто разів посилені голоси Гелени й Чандри, а помножена на тисячу разів Алька засміялася з тисячі боків. Однак через кілька секунд гамір почав затихати, віддалятися, зникати…

Унизу на екрані Йон побачив число 4. Значить, до “Альфи” й “Бети” залишилось летіти чотири хвилини! Ні, не хотілося вірити, що то правда.

Згідно з програмою, Йон зменшив швидкість до найменшої. І тоді йому здалося, що він… оглух. Настала бо чудова, оксамитова тиша.

КБ-803 тепер летів коридором, що потроху ширшав. Хмара дрібних метеорів порідшала. Йон куточком ока зиркнув на Альку і зразу ж перевів погляд на екран.

Її не було там! Залишила своє місце!

“Чи вона здуріла? Чи хоче погубити і