Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

“А що я знаю про пристрасть? — подумав письменник. — Я бачив у ній тільки первинну суть. Увесь світ, людина, все живе, безперечно, — прояви пристрасті. Що там казати: саме життя як явище — це пристрасть природи. Та є і зворотний бік медалі… Я створюю в уяві цілі світи. Це, напевно, найтонша матерія пристрасті. І водночас, хоч як це сумно, я згоряю. Яке безглуздя — пристрасть, народжуючи одне, спалює інше. Закон збереження пристрасті…”

І ще він подумав: щоб розвіяти нудьгу, було б непогано поїхати. Куди-небудь. Подалі.

Він глянув на небо. Небо зітхнуло, і вздовж річки сійнувся дощик.

— Дугласе! — неголосно покликали його.

Письменник озирнувся.

Анікогісінько. Берег безлюдний, а ліс далеко. Там ростуть упереміж в’язи, дубки та клени. Змалку він бігав туди по дикий виноград. Це була пристрасть до всього недозрілого — кислющих яблук, зелених пуп’янків суниць…

— Зачекайте хвильку, — попросив його той самий невидимка. — Я зараз увійду в тіло.

Рей нарешті помітив, що повітря кроків за десять від нього якось дивно міниться і струмує, ніби там на очах народжувалося марево.

Наступної миті щось голосно тріснуло, і на березі з’явився високий незнайомець, одягнений у чорну й довгу подобу плаща.

Гостро повіяло озоном.

Незнайомець ступив назустріч письменникові й радісно вигукнув, здійнявши руки до неба:

— Он ви який!

“Що це? — подумав Дуглас. — Чернець, який захоплюється фантастикою? Або… Або я просто перевтомився. Я чимало і славно попрацював у вересні. Та й жовтень був “спечний”. Невже уява розігралася так буйно?”

— Заспокойтеся, метр. — Незнайомець зупинився. — Ви не хворі. Я реальний так само, як і ви. Пробачте за ці зухвалі слова: мені зовсім не личить учити вас, як треба ставитися до Чуда. А щодо мого одягу, то це захисна накидка. У вас тут надзвичайно високий рівень радіації. Вдома на мене чекає ретельна дезактивація.

Дуглас уже опанував себе.

— І далеко ваш дім? — запитав він, уважно розглядаючи незнайомця.

— Далеко, — відповів той. — У дві тисячі шістсот одинадцятому році. Я президент Асоціації шанувальників Бредбері. Я прибув по. вас, метр. І хочу одразу зауважити — у нас обмаль часу.

— Дякую, я зворушений увагою! — засміявся Рей Дуглас. — Зустріч з читачами? Лекція? Я готовий. — І здивувався, похитав головою. — Дві тисячі шістсот одинадцятий… Невже знають?

Тепер усміхнувся президент.

— Вас чекають у всіх Населених світах, — пояснив він, і його бліде обличчя ледь-ледь узялося рум’янцем. — Це велике щастя, що ми можемо вас урятувати. Ходімо, Дуг ласе! Ви проживете ще якнайменше вісімдесят—дев’яносто років і напишете купу пречудових книжок. Тільки наш світ зможе дати вашій пекельній уяві справжню поживу. Ви перекидатимете сонця з однієї руки в другу, немов печену картоплю.

— Про що це ви? — здавленим голосом запитав письменник. — Піти? Назовсім? Зараз? Серед білого дня і сповна розуму?

— Ви уже, далебі, не юнак, — м’яко зауважив посланець із майбутнього. — Виростили дітей, сягнули вершин слави. Ви вже нікому тут нічого не винні. Коли вам байдуже, що на вас чекають сотні мільярдів моїх співвітчизників, то подумайте хоч раз про себе. Ходімо, Дугласе! У нас лишилося двадцять дві хвилини.

Недільний ранок, що почався для славетного письменника з неприємної телефонної розмови, нараз засяяв для нього всіма найпрекраснішими барвами, а розгублена думка метнулася до рідної домівки.

“Як же так? А Маргарет, доньки, онучата… Піти з ним — значить пропасти. Безвісти, без сліду. Значить щезнути, втекти, дезертирувати. А з другого боку — надзвичайно заманливо. Адже те, що діється зараз зі мною, — справжнісінькі чари. Це виклик моїй пристрасті, моєму мистецтву і таланту, їм потрібен чарівник. Чи маю я право відхилити цей виклик? І що буде, коли я прийму його? Адже я не що інше, як форма, яку більш-менш вдало заповнив світ. Уже заповнив”.

— Чому такий поспіх? — невдоволено спитав він. — У всякому разі, я повинен попрощатися з рідними.

— Це неможливо! — Президент Асоціації шанувальників Бредбері розвів руками, і на його обличчі майнула тінь жалю. — Залишилося двадцять хвилин.

— Але чому, чому?

— Час виявився набагато складнішою штукою, ніж ми уявляли. Безліч причинно-наслідкових зв’язків. Глухі закутки історії… Є взагалі заборонені роки і століття. Там такі тонкі мережива часу, що ми боїмося до них доторкнутися. Повірте, метр, якби існувала така можливість, ми врятували б усі золоті уми всіх часів і народів. На жаль, це неможливо. Хоча зрідка й бувають винятки.

— І я саме той виняток, — похмуро кивнув Рей Дуглас.

— Так. І ми дуже раді. Однак часовий тунель тільки один, і протриматися він може не більше як тридцять сім хвилин.

— Кого ж ви вже порятували?

— З близьких вам по духу людей Томаса Вулфа, — відповів президент Асоціації й зітхнув: — Він повернувся. Далася взнаки недосконалість апаратури…

— Томас?! — вигукнув Рей. — Страшенно хотілося б із ним зустрітись. Ой лелечко, я забув…

Письменник розхвилювався, схопив пришельця за руку.

— Тепер я зрозумів, — пробурмотів він, усміхаючись. — Я все зрозумів. Останній лист Вулфа з Сіетлського госпіталю за місяць до смерті. Як там? Ось так, здається: “Я здійснив довгу мандрівку й побував у дивовижній країні. І я дуже зблизька бачив чорного чоловіка (себто вас!)… Я почував себе так, ніби крізь широке вікно подивився на життя, якого не знав ніколи раніше…” Бідний Том! Йому, напевно, сподобалося у вас?

— Метре! — благально мовив чоловік у чорному. — Зараз не час для жартів. Наберіться ж нарешті духу. Чотири хвилини.

— Ні, що ви, — Дуглас нахилився й підхопив велосипед за руль. Лукаво всміхнувся. — Якби я міг попрощатися, а так… Потайки. Нізащо!

— Ми любимо вас, — сказав чоловік з блідим обличчям і пішов туди,