Читати книгу - "Із медом полин"

Ритка ніколи не шарілася, коли потрапляла в ситуації, де могла виказати свою недорікуватість, некомпетентність чи необізнаність. Тому над недоречністю чи недолугістю своїх запитань і висловлювань ніколи не задумувалася. Сором – то був не її друг-приятель.

– Читаю багато, – усміхнулася Валька.

– Тогово-но, дівчата, я, певно, заміж виходитиму, – спокійно видала Марійка.

– Що??? – одночасно скрикнули Рита з Валькою.

– Сама не знаю, що роблю, але то мати, товгово-но, наполягає. Шкода її, бо вельми побивається, щоб я не була сама. А Василь, тогово-но, хороший хлопець – не лихий… Навіть змирився з моїми почуттями до Миколи.

– Ти йому розказала?! – широко розплющивши очі, спитала Рита.

– Я навіть сказала, що Миколи повік не розлюблю, – приголомшила подруг Марійка.

– Нічого собі, – підперла рожеву щоку іменинниця. – Але все одно класно! – додала небавом.

– От і молодчинка, – і собі оцінила сміливий намір Валька. – Нарешті заживеш іншим життям. Барвистим, а не чорним, – знову насмілилася показати своє красномовство.

– І весілля буде? – поцікавилася Ритка.

– Ні. Тогово-но, розпишемося якоїсь неділі, і все.

Денис мав хист хіба до карт. До господарства його руки не тяглися. А сам він і не задумувався, не звіряв, що ще його рукам легко дається, до чого вони зугарні. Хіба як Рита попросить, то оберемок дров до хати принесе. Бо вона ними грубку топила й плиту, де готувала попоїсти. Адже за газовими балонами треба було аж до району їздити. А чим їх додому привезеш? Якщо Ритка не подбає, себто не вмовиться за добрий могорич із сусідським Геником, щоб укинув у багажник свого допотопного «москвича» куплений за останні гроші балон, то ніхто про те й не подумає. Навіть коли Геник і зголоситься той балон до хати підкинути, Маргарита ще мусить тягти-котити ту вагу аж до виїзду з райцентру (а то з добрих два кілометри), і то сама-самісінька. Тоді з місяць-півтора горе-сімейка мала на чому бодай підігравати їжу, яка взимку холонула за лічені хвилини. Але найчастіше плиту топили дровами.

За сільськими мірками, коли добре напалити плитку, то вона аж до вечора буде тепла, й можна гріти їжу в чавунах, що на ній стоять. Але не в цій господі, адже Крадунишина пічка скидалася на латану, штопану, зношену бабину спідницю – стільки дірок мала! Тому щоразу, коли ледащі родичі всідалися похапцем до порожнього столу й витріщалися на молоду хазяйку, роззявивши голодні роти, Маргарита мусила розтоплювати плиту й підігрівати приготовану вранці поливку.[56] Чи не тому молода Крадуниха старалася, щоб жар у плиті не згасав цілий день. Бо сажа з її порепаних од безперервного полоскання рук уже й не змивалася.

Отож до плити потрібні були дрова. Про них теж дбала промітна, за яку вона себе мала, Маргарита. Попри нарікання сільських жінок, які чисто ненавиділи гулящу дівку, всіма способами тримаючи коло себе своїх чоловіків, щоб і оком не повели в її бік, вона таки добирала хисту оминати ті перепони й умовлялася про все, що треба. І от якогось пізнього вечора трійко-четвірко чолов’яг з’їжджалися підводами, що на них лежало по кілька товстих поліняк, до призначеного місця в лісі. Там на них чекала сама замовниця. Вона теж приїздила туди конем (позичала його в Людчиного чоловіка Андрія). Чоловіки перекидали поліняччя на Ритин віз, а натомість діставали добру торбу з могоричем, що його без замовниці ніколи не розпивали: просили балакучу молодичку бодай на перші три чарки долучитися до компанії. Вона не відмовляла. А після тривалих посиденьок заводила коня в Андріїв хлів, воза накривала драним покривалом, аби менше хто бачив, що на ньому лежить, сама ж шкандибала додому.

Уранці Рита кликала Андрієвого молодшого брата, завзятого трудягу Аркадія, щоб поміг ті поліна порізати позиченою в того ж таки Геника електропилкою та порубати. А хлопчина, про якого казали чудило, дурбас або той, що не по дівках, не відмовляв Маргариті. Бо поки роботу робив, потайки чарувався вертлявою Маргариткою.

Заради неї він міг усе віддати в жертву! Навіть свою репутацію затятого безженця. Всякчас ледь стримувався, щоб не схопити крутихвістку в оберемок, не шубовснути в копу сіна й не зірвати з соковитого тіла старої одежі… Але, допомагаючи Ритці в господарстві, Аркадій не припускався ніяких вільнощів, бо не мав бійцівської натури. Та й совість йому не дозволяла: вона ж бо Денисова пара.

А інших дівчат Аркадій не бачив. Як і вони його. Через свій непорушний спокій, сором’язливість, а найбільше через те, що зростав у великій нужді, виховуючись у нерозважливої матері, яку в селі звали Лєнкою-Бевкотухою, бо багато базікала й абияк порала господарку, здобув Аркаша паскудну славу. І хоч мати привела на світ шістьох синів, проте жити до ладу й хазяйнувати їх не навчила. Чи не тому раз по раз зазнавали її хлопці кепкувань і насміхів. А коли повиростали, то оженилися швиденько з першими-ліпшими дівками, аби коло матері не сидіти. Тепер у приймах раду собі дають. Тільки Аркаша пари собі не добрав. Бо й не шукав, не приглядався… До того ж матір, хай і таку-сяку, мусив хтось пильнувати. От і призвичаївся до свого буття. Жив собі двадцятий рік у власному світі, що його, як і день Божий, поділив на три частини: вранішнє виконання безперервних бездумних материних велінь-наказів, обіднє вислухування сусідських кпин і вечірнє виконання материних безперервних бездумних велінь-наказів. І лише перед самісіньким сном, на відрадній самоті, впивався короткими хвилинами найулюбленішої справи – фантазування. Аркаша мріяв навдивовижу серйозно й свідомо, тому жив у казці, яку вигадав для себе сам. Її змісту не знав ніхто. Але людина, з якою хотів тим змістом поділитися, була.

Тоді, коли мати відпускала сина до Рити підсобити в чомусь, Аркаша завжди повторював: «Служба скінчилася, празник настав!» І мчав до Чикунихи-молодички. Їй, простій і балакучій веселусі, негулящий працьовитий Аркадій міг зробити все, чого просила!

А Денис попервах злигався з місцевим дармоїдом Федьком. Син місцевої фельдшерки спивався на очах. Маючи всього двадцять із гаком літ, він скидався на сорокарічного пияка з посинілим носом, туманними очиськами