Читати книгу - "Із медом полин"

– Ну от за що ти хотів би підняти чарку? – наполягала на своєму Валя.

Тим часом Денис мовчки перехилив повну стопку оковитої і шмигнув на подвір’я курити. За ним подалися й приїжджі чоловіки. Андрон уже давно, склепивши туманні очі, безтямно кивав довбешкою над тарілками, тож, бовкнувши ледь чутно: «Дайте-но й мені закурити!» – гепнувся з невисокої лави долілиць. Ритка підбігла до п’яниці, схопила його попідруки й потягла до кімнати, щоб укласти в ліжко. Ганна й собі насилу ворушила язиком, раз по раз кусаючи шматок хліба, що його хвилин із п’ятнадцять виминала в руці, наче пластилін.

– Мамо, може, опше-то, й ви пішли б лягли, – попросила Рита.

– Йди на хер! – ошелешила жіночу половину стара Крадуниха й прудко схопила пляшку з горілкою, сама налила гіркої в склянку й так само хутко її випила.

– Мамо, йдіть спати, по-доброму прошу! – скипіла Маргарита.

– Іди в сраку! – не втихомирювалася п’яничка. – Мені й тут добре, відчепися, зміюко чортова!

– Мамо, опше-то, дайте нам, молодим, ще й самим посидіти-погомоніти. Це ж мій день народження, – трохи спокійніше попросила збентежена донька-іменинниця.

Тим часом стара Крадуниха вивалила на доньку каламутні сердиті очі, яких злякалися навіть Тетяна з Валькою, схопила зі столу величенький глиняний глечик, що його іменинниця позичила в молодої сусідки на компот, і зацідила посудиною в невисокі причинені двері крихітної кухні. Дрібні черепки важко брязнули на підлогу – і всі миттю затулили руками вуха.

– Тітко Ганно, все добре, сидіть коло нас, усе добре, – заторохтіла Валька, щоб хоч якось улагодити ситуацію.

– А ти хто така, щоб мені в моїй хаті таке говорити, га?! Панськовита білоручка! – розходилася Крадуниха. – Така розумна, кажеш? Розумна, бо дядька доброго маєш, то, думаєш, він для всіх вас вимолить райську долю?! Схуд, бідака, так, що дивитися нема на кого! Фу! – махнула головою, виплюнувши з рота гидкі пережовані окрушки. – А чи ти сама молишся?! Сама хоч щось для себе зробила, щоб заслужити теє щастя?! Та в чому твоє щастя, Яворівська білоручко?! У грошах?! Чого тоді їздиш сюди повсякчас із того грошовитого міста?! Хто тут тебе жде, га, признавайся?! Може, якийсь жонатий чоловік?!

Цієї миті до хати влетів Денис, схопив невблаганну Ганну за плечі, підняв зі стільця й викинув, як погане цуценя, надвір, гримнувши дверима й замкнувши їх на защіпку. Але жінка не вгамовувалася. Спершу місила кулаками двері, дедалі голосніше лаючись та проклинаючи всіх присутніх, а тоді взялася за шибки. Ураз за спинами гостей посипалося дзвінким дощем розтрощене на друзки скло…

Валька сиділа прибита, наче на неї звалилася всенька хатня стеля.

Марійка й собі зціпила руки, раз по раз мовчки перечитуючи «Отче наш».

Першими драпнули з хати майбутні родичі. Вони вихором скочили на воза, й погонич хвацько замахнувся батогом, вигукнувши лишень: «Но, кобило, но, додому!»

За ними пошкандибали добре підпилі Тетяна з Дмитром, мовляв, господарка чекає. Людка з Любкою вислизнули з хати ще тоді, як Ритка тягла в кімнату Андрона. Тож у веранді зосталася скам’яніла Валька й не менш ошелешена Марійка.

– Ритко, огляньмо краще подарунки, – Валька трусонула гривою, ніби прокинулася від сну, й поклала собі, що мусить опанувати себе й негайно забути все, що верзла п’яна односелиця.

Стара Крадуниха під ту пору вже заспокоїлася, помітивши, що гості таки розбігаються, як миші, і вмостилася коло високого клена, зиркаючи на павутиння вечірніх проблисків-променів.

– Анумо, – погодилася Рита.

Подруги сіли на тапчан за зеленкуватими шторами й розпакували спершу Тетянин подарунок. У картоновій коробці лежали кожна в своїй паперовій обгортці двохсотграмові склянки. Розвинули Маріїну білісіньку скатертину, оздоблену по краях червонястими вишиваними полуницями. А відтак дісталися й до Вальчиного найменшого пакунка.

– Срібний хрестик на ланцюжку! – зраділа іменинниця. – Дякую, Валько, я, опше-то, давно вже думала щось таке повісити на шию, але якось усе забувала, – призналася розм’якла од приємної втіхи Рита. – Дуже, Валько, дякую, дуже! – тричі поцілувала подругу в обидві щоки.

– Цей хрестик уже освячений, мені його наш батюшка Роман привіз, – Валька не приховувала суму в голосі. – То нехай він тебе оберігає, – знічев’я підправила зачіску. – До речі, колись про це я історійку повчальну вичитала, – попри тривогу надумала відзначитися красномовством, освіченістю й начитаністю.

Знала напевне: подруги, як завше, слухатимуть її з великим захопленням.

Ритка ніби й забула про катавасію, яка допіру стихла, підгребла під себе ноги, обхопила їх руками і, схиливши голову на гострі худі коліна, дала зрозуміти, що радо слухатиме Вальку. Бо ж вона ось уже чотири роки, як живе в місті, не те що інші. «І хай там що моя мачухера базікає, а Валька для мене найкраща за всіх!» – подумки постановила собі.

Марійка теж усілася на табуретку й зіперлася на тверду сті – ну обдертої веранди, що її востаннє фарбували в блідо-салатовий колір років із дванадцять тому.

– Три дівчини пізно ввечері йшли дорогою, і раптом коло них сталася страшна аварія: зіткнулися два автомобілі, що їхали назустріч один одному, – зачала гутірку Валька. – А дів чата дивом вижили. Хіба якийсь час не могли говорити з переляку, бо ж стали свідками жахливого видовища. Згодом, коли вони прийшли до церкви подякувати Богові за врятоване життя, розбалакалися з незнайомою парафіянкою. Повідали їй свою історію, а жінка запитала в дівчат, чи мали вони при собі хрестики або образки. З’ясувалося, що тільки в одної було розп’яття. Тоді незнайомка мовила: «Ти тому й вижила, бо на тобі був хрестик! А ти, – сказала другій, – хоч і без хрестика була, але того вечора раз по раз хрестилася. Ну, а ти, – зирнула на третю, – хоч і геть безбожна, але на дорогу тебе перехрестила мати».

Дівчата широко всміхнулися, а Ритка, помітивши в кожної з них на тілі хрестик, вигукнула:

– Тепер і я захищена від пустого!

А за мить додала:

– Ой, Валько, і звідки ти, опше-то, це все знаєш?!