Читати книгу - "Сліди на тротуарі"

Чим пізніше приходив Олег, тим більше тривожилася Віра. А він бувало світив лампочку в кутку кімнати, сідав біля столу спиною до Віри і щось виймав з кишень, а потім розкладав на столі.

Довго не насмілювалась Віра подивитися на стіл. А як їй хотілося! Як хотілося пересвідчитись, що вона помиляється, що мотоцикли — це лише плід її фантазії. Ні, ніяких грошей у Олега нема, то їй тільки так здається, що він інколи лічить гроші…

Ніч. Олега ще нема. Батько лягає пізніше за інших, і Віра чує, як він каже матері:

— Боюсь я за Олега. Щось він знову ховає від нас. Де можна бути так пізно?

«Ага, значить, не одна я тривожусь, — думає Віра, — і батьки вже помітили, і вони не сплять…»

Олег нарешті повернувся. Як завжди, довго мився в кухні.

Ось він, похитуючись, підійшов до стола і ввімкнув світло…

Віра навшпиньки підійшла до нього.

— Олег! Звідки це? — злякано запитала Віра. — Де ти взяв стільки грошей?

Він швидко обернувся до неї і п'яно підморгнув:

— Тсс. Цить, дурненька. Це наші гроші, всі наші!

— Де ти взяв? — ще раз запитала Віра.

Страшна здогадка налякала її; Віра стояла бліда, мов стіна.

— Ну, чого ти? Наші гроші, кажу, от і все. І не так їх уже й багато. Дві тисячі.

— Мотоцикли? Так? — намагалася добитись у нього правди Віра.

— Цить, кажу. — Олег тихенько пішов до дверей і причинив їх. Повернувшись, узяв Віру за плечі і силою посадив її на стілець.

— Ти за мене не бійся, я їх не вкрав! Хіба я дурень? Інші дістають, а я, моє діло реалізувати. Ніякої небезпеки, розумієш? А грошики… Ось вони!..

Олегове признання ще більше збентежило Віру. Мова йшла не про спекуляцію, а про щось гірше. Вона це тепер добре розуміла. Сиділа, як німа. Не знала, що казати, була в полоні страшних, безвихідних думок.

Мабуть, відчувши про що зараз думає Віра, зрозумівши її стан, Олег швидко склав гроші, загорнув їх у газету.

— Ти гляди, — суворо заговорив він до Віри. — Нікому й слова. Від тебе я ховатися не буду, не можу — ти моя дружина. Але знай: зрадиш — пощади не буде. — Він поліз у кишеню і, витягнувши звідти великий мисливський ніж, кинув його на стіл. Вона знала цей ніж. На лівій руці і на грудях поблизу серця у неї назавжди залишалася зроблена ним позначка…

Лягла і все прислухалася до чогось. Страшні картини проходили перед її безсонними очима.

Олег — злодій. Злодій! Яке страшне слово, і він сам їй признався: «Інші крадуть, а я реалізую». Хіба це неоднаково?.. Що їй робити?! Що робити?!

Вирішила відкрити таємницю його батькам. Вони старші, розумніші за неї… Може, вони зуміють вплинути на Олега, відвернуть жахливу загрозу…

… У вікно заглядав світанок.

Олег спав. Віра якимись зовсім іншими очима дивилася на нього. Потім пригорнула до себе Сергійка.

Ні, вона не може… Не може піти й сказати, що він приніс ці гроші… Треба ще поговорити з ним. Просити його, заклинати… Але виказати Олега? Ні. Тоді його арештують і засудять, а її… Її Олег або його спільники, яких вона навіть не знає, вб'ють. Що тоді буде з Сергійком?

Нетерпеливо чекала, коли Олег піде з дому. Тоді розповіла все свекрусі.

— І ти повірила йому? — накинулася на неї Олегова мати. — Олег навмисне тебе лякає, жартує з тобою. А ти хтозна-що верзеш. Дивися, перед людьми нас не осором…

Віра з надією дожидала Олегового батька. Він кращий за матір, щиріший, правдивіший. Він — чесний. Невже й він не повірить, що ті дві тисячі не вигадка? А свекруха вела своє.

— Гроші, кажеш? Вірю, міг і гроші показати. Хіба тобі не відомо, що Олег знову збирає на машину. Скільки там у нього, не знаю. Дві тисячі, мабуть, набереться. Ех ти, нерозумна! Жартів не розумієш. Випив хлопець, от і захотілося йому похизуватися.

На тому розмова й скінчилася.

До своїх батьків Віра не пішла. Нізащо в світі вона не скаже їм ні слова…

Олег сьогодні прийшов раніше, ніж завжди. Тверезий, тихий. Приніс їй красиву коробочку з духами, пудрою, кремом. Розмовляв лагідно.

Віра бачила, що він підлещується до неї, але їй від цього не легшало.

— Сердишся? І досі сердишся?

— І досі, — відповіла вона. — Ти обіцяв стати іншим…

— Яким?

— Чесним… Інакше не буде нам життя. Ні нам з тобою, ні нашому синові…

— Чесність, чесність… Сподобалося тобі це слово. На самій чесності далеко не поїдеш.

— І не треба далеко їхати. Треба жити, як усі. У тебе є руки, є розум. Скоро і я зможу працювати. Хіба ми не заробимо на себе, на сім'ю?

— Ну добре, добре, — примирливо сказав Олег. — Якщо хочеш, я дам тобі таку розписку… Через три місяці я дозволю тобі піти на роботу, вчитися.

— А ти знову візьмешся за своє?

Він трохи подумав.

— Розумієш, я ж не сам. Нас ціла компанія. Треба якось хлопцям пояснити… А то подумають — я боягуз…

— І поясни, — наполягала Віра, — а якщо ні, то я поясню. Я їм скажу… Ти не сам, у тебе дружина, син… Вони не мають права на тебе, а ми — маємо.

— Ну добре, добре. Говори тихше…

— Ти більше не підеш? Скажи, що більше не підеш до тих… — ледве не назвала