Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

Вражений, я не знаходив більше запитань. Дубовенко теж німувала, повернувшись обличчям до стіни. В пам'яті виринув образ Шепети, худої, засмаглої жінки, що роками носила в собі глибоку, невигойну душевну рану. Мені стало шкода її і соромно своїх недолугих підозр.

— Це ваш брат? — запитала Дубовенко, показуючи очима на фотокарточку батька.

— Батько.

Жінка співчутливо глянула на мене, і я попервах здивувався, але згадав, що вчора показував їй батькове фото і навмисне не назвав, хто на ньому.

Отже, вона впізнала його, помітила схожість. Те мене не обрадувало. І всеж я поцікавився:

— Як у вас з чергуванням: підміняти можуть?

— Авжеж. Замість мене часто влітку чергує Ніна.

Штришок вартий уваги, попри нещасливу долюШепети.

— Шепеті ви не казали про гроші?

— Ні, — не замислюючись, відповіла Дубовенко, та нараз збентежено глипнула на мене. — Побійтеся бога! Тетяна мухи не зобидить. Вона вибавила мені Ніну, — звелася і безпорадно роззирнулася по кімнаті, немов шукала у когось підтримки чи закликала у свідки.

Я вдруге відчув себе присоромленим. Мабуть, погано, коли сором'язливий інспектор. Може, з часом зникне та риса? Надто вона мені дошкуляла, коли доводилося торкатись інтимних стосунків міжлюдьми, зачіпати їхні давні й теперішні переживання.

— Вибачте, Ганно Микитівно, робота…

— Я що? Я нічого… Мені Тетяна — наче рідна сестра, — взялася за ручку дверей. — Крім неї і Ніни, в мене нікого. — Прочинила двері, вже намірилась іти, і враз спохопилась: — Ледве не забула. Коли Петро рушив у Березівку, на дорозі ніби стояла буда. Так далеко-далеко, тільки виднівся дашок.

— Яка буда?

— Ну, в яких колись хліб розвозили, — пояснила охоче. — Я ще подумала: чого це вона на шляху стоїть?

— Але ви кажете «ніби».

— Еге, бо ж темно і далеко… Ну, я пішла. Вичунюйте.

— Дякую.

Я мав над чим міркувати. Насторожувало, що Шепета повернулася тоді пізно. Нехай вона і вибавила Ніну, і майже зріднилася з Дубовенко, але варто встановити, де була. Дубовенко могла й не відати, з ким зустрічалася Тетяна. Може, вона до когось ходила в місто чи в Березівку? Ніби на обхід, а сама до свого. І далі: чому б їй від завидків та злості, що подрузі випало щастя, а їй, збезчещеній, ніколи його не зазнати, не підмовити когось на злочин? Ні, надто страшне людське зубожіння. Сюжет, гідний Едгара По чи Конан-Дойля. І все ж я його не заперечував. Криміналістика свідчила про випадки неймовірного збочення психіки.

До мене зазирнула мати.

— Тобі нічого не треба?

— Ні… О, сьогодні Ніна прийде на заняття?

— Завтра.

— Приведи її до мене.

Звичайно, матір зацікавили відвідини Дубовенко, а тепер ось дочки, але ні про що не запитала. Хоч би нікому не розповіла залізничниця про батька. Я навіть не передбачав, що в кімнаті вона зверне увагу на фотокартку. Це вже четверта людина, крім матері і мене, якій відкрилася таємниця. Хай не зовсім, але якісь здогади в Дубовенко з'явились.

Одначе вона щосьговорила про буду. Еге, розгледіла на дорозі в Березівку. Я пригадав, що справді по війні здибував на вулицях міста парокінну буду з написом «хліб». Але який зв'язок між будою і Карпанем? І що робити їздовому на дорозі? В села тоді хліб не возили. Вірогідніше, що Дубовенко справді привиділось: де місто, а де дорога. П'ять кілометрів!

У підсумку я все ж здобув два вагомих факти: наявність грошей у Карпаня та відсутність Шепети, коли його випроводжала Дубовенко. На них і вирішив зупинитись. А якщо Шепета покинула вчора чергування на Ніну… Я навіть у думці боявся передчасно святкувати перемогу. Просто всміхнувся заплющившись.

Протягом усього дня вертався до тих фактів абочитав «Молоду гвардію».

О четвертій годині пішов рясний дощ. Слухав, як дзвінко видзвонювали краплини по жерсті. Завважив, що Горак і Василь не перекриватимуть хати. Й Оля не взнає про мою «хворобу».

Мати привела Ніну, коли Василь на столі загинав бляху. Вона завела її до кімнати, одягнену в плаття у білий горошок і салатові босоніжки. Ніна ніяково привіталась.

— Я сказала, що в тебе є книга про слонів, — мовила мати.

— Десь на етажерці.

— Нехай пошукає, — і мати залишила нас обох. Ніна нерішуче стояла біля етажерки, розглядаючи корінці книг.

— Ти любиш слонів? — запитав її.

— Дуже, хоч і не бачила живого.

— А я бачив. Якось до Вінниці приїздив зооцирк.

— І який слон?

— Великий, три тонни.

— І сумний?

— Чому сумний?

— Мені здається, що всі звірі в зоопарках сумні, — зізналася шаріючись.

Я не пам'ятав, яким був слон.

— Ти бери стільця і сідай коло етажерки.

Ніна слухняно виконала мою вказівку. Рудоголовий Василь помітив її, бо наблизився до вікна і зазирнув у кімнату, скривив смішну пику й погрозив мені жартома пальцем.

— Як багато книжок! — захоплено сказала Ніна. — І ви їх перечитали?

— Деякі по кілька раз.

З ліжка я бачив «Книгу про слонів», але навмисне не підказував Ніні, щоб довше затримати в кімнаті.

— Що вам болить?

— Горло.

— Ой, казка «Золотий черевичок»! — вигукнула зраділо.

— Мені мама її читала, коли я ще в школу не ходив. А як твоя хімія? Перездаси?

— Обов'язково: на «чотири» чи на «п'ять», і ви тоді виконаєте свою обіцянку, — задиристо тріпнула чорними кучериками.

— А що я обіцяв?

— Повезти мене на мотоциклі на ставку Гітлера, — насмішкувато нагадала, напевне, кепкуючи в душі з моєї забудькуватості.