Читати книгу - "Репетитор"

Мишка спохмурніла.

— Хіба тато тоже… жабуває букви?

Не могла в це повірити.

— Треба казати: теж. Всі інколи забувають…

— І ти?!

— Ага. Я, наприклад, вже забув, як ти назвала цей дощ. Глухим, чи що?

— Сліпий! Я кажала — сліпий! Ти дурний!

Величезна брила звалилася з його душі. Ніколи не замислювався над тим, наскільки добре бути дурним. Жива і здорова мишка завовтузилася на колінах:

— Хочу мроже!

— Ха!

— Ти чув? Купи мені мроже! Чого ти регочеш?

— Бо ти мокра.

— Я не мокра, ти мокрий!

Так вони зачіпалися, поки не побачили знайомого «Форда», з якого вискочив іще знайоміший їм чоловік і біг навпростець парком — прямо до них.

Дореготалися!

— Тато… сам. Остап… він… він…

— Почекайте! — виставив Андрій руку долонею уперед. Чоловік перейшов на крок, не зводячи з дочки тривожного погляду. Що вони там собі подумали? Що він її викрав?

— З нею все добре, але привезіть, будь ласка, Остапа! Скажіть Антонові, щоб привіз Остапа, ви чуєте мене?

Ігор Васильович його не чув. Ще кілька кроків — і Віру вирвуть з Андрієвих рук, а з нею протипоказано так поводитися. Вона органічно не сприймала насильства у будь-якому вигляді. Так само, як він.

— Послухайте, це дуже важливо! Покажіть їй Остапа, бо вона гадає, що ви його вбили! Скажіть їй, що ви ніколи його не скривдите, що ви любите його так само, як її! Скажіть їй це, будь ласка!

Пересохле горло збунтувалося. Щось він занадто часто кричить останнім часом. Кричить і не може докричатися!

Кинь все і ходи зі мною, — бринів над вухом звабливий вересень, вміло прикидаючись сліпим і бездомним, він, який бачив усе наперед і не потребував дому з розкішними фіранками. — Бо потім можна не встигнути…

«Ні, я таки знахідка для психіатра».

— Що ти мелеш? — нарешті зупинився лікар. У погляді — схвильованість, але вже без надриву. Плюс — знайома, нормальна для цієї людини злість. Нормальна щодо Андрія Шелепінського. — Ти здурів?

«Так, я вже визнав, я — ненормальний. Ви так довго всі мене обзивали, що я повірив у це і здаюся. Де мені розписатися?»

— Не чую?

Андрій жестом показав на горло. Зірвалось. Відмовилося верзти дурниці.

— Віро, ходи до мене.

Вона мовчки покрутила головою.

— Що за діти пішли?

Він похмуро глянув на онімілого репетитора, але слухняно потягнувся за мобільником. Теж мав сьогодні мирний настрій?

— Маріє? Все гаразд, не плачте. Ми її знайшли… Так, не додивились, всі ми не додивились. Заваріть чаю з липи, ми зараз будемо. І… ще одне. Передзвоніть до мене в село, попередьте, що ми нині не приїдемо. Якось іншим разом. Коли я підлікуюся у кардіолога.

Останнє зауваження адресувалося Андрієві. Мовляв, довів…

«Що ж, всі ми різні: кому кардіолог потрібен, а кому — психіатр…»

— Добренько. То що сталося, Вір? Я не розчув, про що йшла мова. На нього не дивись, він дуже вчасно онімів.

Лікар важко опустився на бортик праворуч від них. Відчувалося, що день не минув для нього безслідно.

— Нє-а, він просто жабув букви, — серйозно пропищала мишка.

— Що-що?

Андрій перевів погляд на небо. Вчасно оніміти — класна штука. Нічого нікому не треба пояснювати.

— Угу, дорослі тоже… теж жабувають букви. І ти жабуваєш, я все жнаю.

— Хай буде так. Марія приготувала чай з липи.

— Гарячий-гарячий?

— Аякже. Але ми будем пити з ложечки і дути на неї.

— І буде йти пара?

— Обов’язково. Йдемо?

— Угу. А ти чого сидиш?

Андрій нахилився вбік, підклавши долоні під голову.

— Ти будеш тут спати?

Угу. Довго-довго.

— Ти дурний, — затвердила вона остаточний діагноз, зіскочила з його колін на землю і… дещо згадала: — А Остап?

— Він у машині. І він теж буде пити з нами липовий чай. Раз я сказав, то буде.

Останнє зауваження адресувалось Андрієві. Але ж він ні слова не промовив, лише кахикнув, прочищаючи горло! Що кому поясниш, коли ти німий.

Батько з донькою попрошкували сквером до авто.

Андрій розвалився на бортику, підклавши руки під голову.

Фонтан сипав навкруги сліпим дощем.

Правда Ігоря Дудія полягала в тому, що дуже тяжко виховувати самотужки двох дітей. Хороша правда. Але сліпа, бо, оточившись стіною любови, не бачила довкола себе інших правд. Правди Олени Іванівни та Іри Шелепінської, наприклад.

«Може, не такі вони високі й праведні, як ваша правда, пане лікарю, але невже не заслужили у вас бодай поваги до себе. Або хоча б короткочасного спомину…

А ви не пам’ятаєте їх, Ігоре Васильовичу, ви брешете собі, що їх ніколи не існувало у вашому житті, ви зневажаєте їхню правду, хоча вони ніколи нічого поганого вам не зробили.

А зрештою, ви й не зобов’язані пам’ятати.

Так само, як я не зобов’язаний забувати.

Тому ніхто нікуди не йде».

Йому від чотирнадцяти до сімнадцяти з гаком років. Його життя кардинально змінюється. Воно нагадує