Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

забутих. Розумне згущення відповідає на цю сентенцію холодом, що здається Ярковському посмішкою, а чому саме нею – він не зміг би пояснити жодною відомою йому комбінацією слів та образів.

Раптом галактичне видіння щезає. Він бачить велику, немов зала, кімнату, де чоловіки у костюмах і жінки у вечірніх платтях кубляться зграйками навколо шведського столу. Оператор сну «наводить різкість» на групу людей, що розмістилась у ніші, на канапах в стилі «помпадур». Ярковський впізнає Бусурманка, незвично богемного у стильному клубному піджаці і метелику. Той стоїть поряд з канапою, на якій розташувалась, судячи з усього, подружня пара. Чоловік з худим нервовим лицем, одягнений у світлий вельветовий однобортник, підкреслено власницьки кладе руку на плече ефектної молодої брюнетки. На тій рівно стільки одягу, скільки необхідно, щоби жінка не виглядала зовсім голою. Шию брюнетки прикрашає кольє авангардного дизайну. Брюнетка притягує чоловічі погляди і відверто тішиться цим.

На сусідню канапу, розвернуту в бік комину, присідає немолода дама з горностаєвою горжеткою. Її щільно обливає (кращої асоціації Ярковському підібрати не вдається) чорне плаття, на якому при найменшому русі спалахують крихітні блискітки. Висока зачіска дами підкреслює бездоганну форму її шиї, горду посадку голови і маленькі вушка з акуратними діамантовими сережками. Ярковському здається, що граційна дама, складаючи свій образ (свідомо чи несвідомо), апелювала до знаменитого портрету Єрмолової [28]. За цією асоціацією та за поглядом Бусурманка, спрямованим на неї, він остаточно впевнюється, що бачить Юлію Пшеладовську. Він і раніше зустрічав в інтернеті фотографії примадонни, але там вона була значно молодшою, у сценічному гримі та оперних платтях.

Розумне згущення наче випускає лоскотливі мацачки. Ярковський смикається і з цієї миті невиразний шум складається у голоси. Бусурманко читає вірш:

…те, що любиш, завжди розпадається на біле і чорне, на фрагмент і надмірність, на троянду і дохлого віслюка, на знаряддя і ціль, а іноді й на її відсутність; і всі спроби з’єднати роз’єднане, придумати третього, або ж закликати Бога впираються в ігри шматків, в нескінченні і стомливі ігри шматків.

Він замовкає. Брюнетка дарує поету чарівну посмішку. Чоловік з нервовим обличчям робить дивний жест, немов стирає долонею крейдяний напис на дошці.

– Федь, ти все зіпсував отими «шматками», – каже він. – Геть все зіпсував.

– Чому? – цікавиться Пшеладовська.

– Не можна пхати такі слова до поезії. Не можна.

– Як на мене, доречне слово, – примадонна по-пташиному нахиляє голову, хитро дивиться на чоловіка з нервовим обличчям. – Поезія вміщає в себе весь всесвіт.

– І навіть більше, – додає брюнетка й легенько штовхає чоловіка ліктем. – Антін, фінансисти не розуміються на поезії.

(Антін? – схоплюється Ярковський. – Це, певно, Вілігжанін, номер п’ятнадцятий, а брюнетка – його дружина Наталія.)

– Фінансисти на всьому розуміються, – чоловік знімає руку з плеча Наталії. – Фінансисти відчувають, куди вартує інвестувати, а куди ні.

– Ви, Антін, у «шматки» не інвестували б, правда ж? – запитує Вілігжаніна примадонна й кидає швидкий змовницький погляд на Бусурманка.

– Я би подумав.

– Наталья Андреевна, вы хорошеете с каждым днём, – чує Ярковський незнайомий голос. У простір, на якому сфокусував увагу оператор видіння, з’являється новий персонаж. Моложавий джентльмен з обличчям Деніела Крейга цілує ручку Вілігжаніній.

– У вас вчуся, Володимире Євстахієвичу.

(Професор Ципорин, номер дванадцятий, – ідентифікує персонажа Ярковський.)

– Нам сподобалась ваша доповідь, – примадонна відважує в бік Ципорина формальну посмішку.

– Но не понравилась Пелагее Дмитриевне, – розводить руками професор. – Она только что отчитала меня за однобокий подход к теме.

– Й у чому ж вона побачила «однобокость»? – цікавиться Бусурманко.

– В недооценке роли её отца.

– Це надто суб’єктивно, – кривить рот Пшеладовська. – Поки не розсекретили всі військові документи, важко визначити роль адмірала. Я можу помилятись, але думаю, що однобічність тут ні до чого. Думаю, що справа зовсім-зовсім в іншому. Пелагеї хотілось чогось сенсаційного. Чогось такого, що б вразило журналістів. Отих Костиків, – вона очима вказує на зграйку гостей біля вікна. – Щоби вони збудились, перейнялись та підняли в інтернеті хвилю. Вона ж і до цього постійно натякала при Костиках, буцім-то саме її батько поставив крапку в планах нацистського реваншу. Її видатний, геніальний й всіма недооцінений батько. Авжеж. А ваша доповідь, Володимире, була для журналістів… скажімо так: занадто академічною.

– Ані тобі літаючих тарілок, ані гранітних свастик і вівтарів з арійськими жерцями, – підтримує примадонну поет.

– Я учёный, – підсумовує Ципорин.

– Сідайте з нами, – Вілігжаніна відсовується, звільняючи місце на канапі.

– С удовольствием.

В ту мить, коли Ципорин сідає поряд з брюнеткою, оператор перемикає видіння.

Знову та сама зала, але без золочених канап і комину. Стелю вкриває ампірна ліпнина, на жовтій побілці спочивають широкі смуги сонячного світла, святково блищить навощена підлога. По кутам зали розставили порцелянові вази з живими квітами. Там, де у попередньому видінні стояв стіл, тут розпросторилось біле піаніно. За ним сидить дівчинка з білими стрічками, заплетеними до куцих кісок.

Високі двері відчиняються, до зали заходить чоловік у мундирі радянського адмірала.

– Лага, ты снова отлыниваешь от занятий, – каже він.

– Я не отлыниваю.

– Ты не занимаешься, ты просто просиживаешь время. Я уже два часа как приехал и не слышал, чтобы ты занималась.

– Ты совсем не хочешь побыть со мной.

– Мы же с тобой договорились, – рука адмірала лягає на вплетені в коси стрічки. – Ты поступаешь в музыкальную школу и мы все вместе едем в Евпаторию. Все вместе.

– И с Юлией Стефановной?

– При чём здесь Юлия Стефановна?

– Ты ведь к ней сегодня ездил, да?

– Кто тебе это сказал? Мама?

Видіння спалахує золотом і гасне.

Хтось боляче штовхнув Ярковського в бік. Ще не вийшовши свідомістю з освітленої сонцем зали, він знаходить просто над собою обличчя Sані.

– Ти, милий друже, хропиш, як скажений бегемот, – повідомляє дівчина. – Дістав.

16

[№ 14 – Костик Маріанна Іванівна, журналістка, 33 роки, № 29 – Гаїн Гурґен Давидович, п’ятдесят три роки, охоронець, військовий пенсіонер; № 2 – Осинський Микола Григорович, п’ятдесят шість років]

Залишок ночі пройшов без сновидінь. Еспер і медіум довго, майже до опівдня не вставали з ліжка. Моменти зближень Sаня проклала різноманітними спогадами. Поки вона розповідала про волонтерську роботу з аутистами та психічно травмованими, Ярковський міркував про нічні підказки. В ньому ворушились недобрі передчуття. За давньою звичкою причинно обумовлювати свій психічний стасис він пов’язав їх з енергетикою квартири. Його навідала здогадка, що це саме він колись заселив тутешні кімнати мандрівними страхами.

«Чому не дзвонить Осинський? – тривожився він. – Чим закінчилась його розмова з поетом? Що виявили експерти у справі Сахневича? Може, самому подзвонити?»

Ярковський вже виліз