Читати книгу - "Поїзд, що зник"

- Він?

Я огризнувся:

- Вийди і попроси - хай скаже «кукурудза». В об’єктивці на Лисова було таке: «не вимовляє літеру «р».

Старий стусонув мене кулаком під ребро і жестом показав, аби відчиняли двері. Добре змащений замок навіть не клацнув. Тим часом клаповухий підійшов до дверей, за якими спала подруга Лисова, і рефлекторно витер чоботи об ганчірку коло порога. Старий уже підняв руку, щоб дати сигнал, але в цей момент на стелі розчинився люк, який ми вважали забитим наглухо, і звідти на голову дезертиру впало троє мордоворотів. Як потім з’ясувалося - військових особістів. Бідолаха навіть не квакнув.

Коли солдатика відкачали, а подругу добряче притисли, виявилося, що це не Лисов, а його сексуальний дублер, котрому, щоправда, не обіцяють «любві до гроба», зате регулярно пускають у койку. Частина, в якій служив солдатик, квартирувала за дві вулиці, а самоволка для страждальця - не проблема.

Справжнього Лисова через місяць вбили у перестрілці наші прикордонники. Він проривався в Китай…

Я спокійно повернувся до історії з потруєними транзитниками, радіючи, що дезертира вбили не в нашій республіці. Інакше б довелося міліції брати участь у старовинній партійній забаві: «нагородження непричетних, покарання безневинних». Кажуть, в аналогічних випадках шеф республіканського КДБ Федорчук, обов’язково в присутності самого Ве-Ве, знімав невидиму пилинку з мундира нашого міністра і лагідно цікавився: «Що ж це твоя міліція вже зовсім мух не ловить? Мої прикордонники мусять твоїх клієнтів перехоплювати, наче шпигунів для них мало. Ну-ну! Я вже доповів Юрію Володимировичу Андропову». Подейкують, що наскакувати на командуючого округом та його особістів голова КДБ чомусь не наважувався. Можливо, військовики мали сильнішу, аніж андроповці, позицію у Політбюро. Тому всі відігрувались на лягавих.

Наше хитре начальство швиденько спровадило на Орджонікідзе рапорт, в якому особливо наголосило на тому, що міліція провела спільну з особістами операцію в обстановці, максимально наближеній до бойової. Хай нас Бог милує від реальної ситуації - перестріляли б один одного! Лисов, кажуть, половину прикордонної застави «дембельнув»: кого через госпіталь, а кого через домовину з музикою… і це з двадцятьма патронами в ріжку! Ворошилівський стрілець.

Цього разу нам обійшлось.

Ще до початку полювання на Лисова я надіслав запит щодо всіх зафіксованих «хімічок». Матеріали надійшли швидко. Я розглядав фотографії цих баб і думав про сексуальну невибагливість деяких мужиків. Щодо спрямованості дій потерпілих, я не мав ніякого сумніву, бо для чого ж іще випадкову знайому до ресторану тягнуть. Напевне ж не для того, щоб показувати їй фотографії своїх дружини і дітей. Я, особисто, цих баришень не те що нікуди б не запрошував, я б за ними в гастрономі черги не займав! Таких у пору моєї юності чомусь називали «вампірками».

Старий викликав і особисто притис Ганса. Той уважно вивчив фото галерею і сказав:

- Маєте рацію, Іване Борисовичу. Щоб на такі пики клюнути, треба пити безперервно від Калінінграду до Новосибірську. Завтра ж починаю чистку кадрів. Дякую, товаришу підполковник, за науку.

Старий тільки рукою махнув.

Однак, естетичні смаки - то одна справа, а слідство - зовсім інша. Я показав усі фотографії тим, хто бачив нашу брюнетку в аеропорту. Сержант і лікарка сказали: навіть близько не схожі! Мент додав: «То була справжня дама, а це - лахудри!» Офіціантка була ближче до істини: «Може, якби декого із них відмити, зачесати і розфарбувати, то здаля, через три столики в тіні, щось би і нагадувало. Але тої, що вам треба, серед них немає. У цих - погляди якісь перелякані чи навіть зацьковані. А у тої, - офіціантка пошукала потрібне слово, - різкий! Я щось у неї запитала, то вона так на мене зиркнула! І примружилася трохи».

Переляканий погляд! А який він іще буде, коли тебе фотографують у слідчому ізоляторі, і не на добру пам’ять громадянину начальнику. Зиркнеш тут! Що там мені Старий вночі про мотиви казав? Помста?… Ну, я знаю таку форму ревнощів. Може вбивством закінчитися в порядку розплати за реальну чи надуману зраду. Але тут не те.

Чув я від старших оперів, що бувала помста за події часів війни. Колишні партизани і підпільники старі порахунки зводили. Особливо 9-го травня, після тостів «За Родину, за Сталина!» Знову ж таки не підходить, бо війна тридцять років, як закінчилась. Обидва потерпілих в партизанах не були, бандерівців з бункерів не викурювали, на якихось ворогів ніколи не скаржились. Отже, і це порожній номер. Хоча… той же Старий розповідав, як одному герою, нині секретарю обкому, якийсь відвідувач на особистому прийомі об голову горщик з квітами розбив. З’ясувалось, у роки війни його сім’ю німці розстріляли, а він вцілів, бо у баби гостював. Скільки йому тоді було, років п’ять, здається? У тої баби після цього з головою стало негаразд з горя, вона і вбила хлопцю в мізки: мовляв, могли твоїх батьків та братів з сестрами партизани врятувати, але не захотіли. Затуркала малого, от він виріс, розшукав колишнього командира тих партизанів - і горщика з квітами йому в лоб. А партизан наш про цю сім’ю гадки не мав, ані в війну, ані після неї, бо його загін тоді взагалі за три області в болоті від німців відстрілювався.

Як там мене Старий наставляв: жінка може об’єднувати абсолютно незнайомих людей? А може, не жінка, а жінки? Маємо класичний варіант «закону парних випадків»?

Від автора: закон, на який часто посилався Сирота, не зустрічається в жодному підручнику криміналістики. Це одна з легенд карного розшуку. Кажуть, якщо десь у регіоні чи великому місті скоюється важкий злочин і його одразу не розкрито, за якийсь час відбувається другий, дуже схожий.