Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

але було пізно. Усе, що вона встигла помітити — це задник якогось авто вітчизняного виробництва — чи то «Жигулів», чи «Москвича», короткозора вихователька впевнена не була — бежевого кольору, котре швидко віддалялося у напрямку центру. Зчинивши ґвалт, пані Юлія кинулася викликати міліцію. Люб’язна диспетчер сповістила, що машина буде десь за годину, бо бракує пального, однак пообіцяла розіслати орієнтири всім постам ДАТ. Та чи не всі пости встигли їх отримати, чи викрадачі просто змінили авто, але більше Ніку ніхто так і не бачив. У сітці паркану виявилася чималенька діра — на рівні грудей дорослого чоловіка. Вона давно там була, але чомусь раніше її ніхто не зауважував. Таке трапляється.

Молодий капітан міліції, чиє ім’я Любко так і не запам’ятав, хоч як старався, а звання вирахував, як у дитинстві, за зірочками на погонах, — сильно нервувався, багато палив і що три слова вставляв матюки. Любомир слухняно відповідав на запитання — ви розумієте, ми не хочемо вас турбувати, співчуваємо вам, поділяємо ваше горе — почувши це, Любомир ледь не спитав, а чи є діти в капітана, — але ви ж розумієте, від ваших відповідей залежить те, як швидко ми знайдемо Ніку… правда, ви це розумієте? Любко слухняно кивав, але не розумів. Ані того, як йому тепер жити, ані того, яким чином його відповіді можуть хоч у чомусь допомогти. Прізвище, ім’я та по батькові, так, той самий, яка у нас, виявляється, начитана міліція… тобто карний розшук. Усе одно. Так, звичайно, я підпишу книжку вашій мамі, можу навіть усю бібліотеку підписати, хоч олександрійську… згоріла? Вибачте, щось я не те говорю. Адреса, місце роботи, фото Домініки — хороше, кольорове є вдома, а звичайне вже надала завідувачка дитсадка. Ні, мала ніколи не розповідала про сторонніх дядів, які виявляють до неї підвищену увагу. І про сторонніх тьоть теж не розповідала. Про що говорили взагалі? Про ляльку Маню і про поезію, про те, як минув день — у нього і в неї, про Петрика Семенишина, який їй, мабуть, подобався, бо щохвилини з’ясовувалося, що він «надто багато про себе уявляє». І про янголів. Ні, він не казав, що всі люди — це янголи. Так, він попереджав, що до чужих підходити зась. І що не можна нічого в них брати, і нікуди з ними їздити теж не можна. Так, неодноразово. Звідкіля йому знати, чому вона не послухалася? Ні, він зовсім не кричить, і не знає, чому дзвенять шибки в кабінеті завідувачки, яка боїться тепер потрапити йому на очі. Милосердний капітан призупинив допит.

— Хочете курити?

Любку хотілося померти. Він взяв сигарету негнучкими пальцями, хоча смутно пригадував, що Мінздрав попереджає, але не гарантує, тим більше — смерті легкої та безболісної. І що він, на жаль, людина, а не коняка. Крапля нікотину його не доб’є. Вчепившись за цю асоціацію, настирливо закрутилося в голові знамените Симоненкове: «Ти знаєш, що ти — людина?», але він і цього не знав, він плутався у своїх відчуттях і мріяв не відчувати нічого, а капітан без імені тим часом щось говорив… потік слів, із якого раптом виокремилося:

— П’ятий випадок за рік! Усі дівчатка… до десяти років… з вулиць, садків, зоопарку…

— Їх знайшли? — цигарка випала з рук. Міліціонер опустив очі.

— Двох, — і, помовчавши, додав: — Тіла.

Більше Любко нічого не бажав знати. Проти ночі пішов дощ, і він пішов із дощем — у місто, він блукав вулицями-удавами цілу добу і не відчував нічого — ані втоми, ані бажання поспати, але біль його не минав. Домініка стояла перед очима такою, якою була тим проклятим ранком — у блакитній сукеночці, нових сандаликах, білих гольфиках на збитих — упала з велосипеда — ногах і білим бантом на голові. Любко так пишався тим, що сам зав’язав той бант, тим, що нарешті навчився його зав’язувати, і та широка газова стрічка надзвичайно пасувала Ніці; зі своїм довгим золотистим волоссям сестра скидалася на ляльку набагато більше, ніж її Маня, була такою гарненькою — очей не відірвати. А може, бант і привернув увагу бандита? І навіщо тільки він зав’язав ту окаянну стрічку?

Він блукав би по місту й далі, доки не впав би десь, знеможений, а люди переступали б через нього і гидливо брижили б носи, думаючи, що він п’яний. Він так і не зміг напитися, жлуктив усе, що горіло, але збунтувався шлунок — свідомість залишалася чистою, мов скло, а усвідомлення того, що трапилося, різало серце ще гірше. Та допомога прийшла з цілком неочікуваного боку — від його шефа, Якова Гнатовича, якого невідома добра душа з карного розшуку повідомила, що за горе в Любомира. Пан Бунчук осідлав свого «Опеля» і, як справжній ковбой, пустився на пошуки друга. Йому пощастило майже відразу — він здогадався зазирнути у бар «Газетяр», у підвальчику того самого будинку, де розміщувалися редакції кількох газет — і поміж них їхньої. Коти знаходять шлях додому інтуїтивно чи інстинктивно, стверджують науковці — Любко так само прийшов на роботу. Тут було над чим замислитися.

Яків Гнатович не став вести з підлеглим довгі дискусії про сенс життя і недосконалість світу, відповідати на запитання, як таке могло статися, і чому саме з нею… з ним. Пан Бунчук також не дозволив вимастити шмарклями і сльозами свою нову жилетку — глянь, яка краса! на замовлення шилася! Він просто запхнув Любкові до рота якесь вбивче снодійне і, завізши додому, кинув спляче тіло в передпокої на підлогу, як лантух із соломою. На дверну ручку почепив цидулку із написом: «Не прийдеш післязавтра на роботу — звільню до бісової мами», і подався геть у своїх видавничих справах.

Коли Любко прокинувся, ця записка його дещо насмішила — спочатку. Це якщо прийняти за аксіому, що в тому стані він взагалі міг сміятися. Але ж і налякали їжачка голими сідницями! Можна подумати, йому є чого боятися! Зникла Домініка, і він умить став скидатися на порожню оболонку від мухи, висмоктаної діловитим павуком-життям. Він трохи потинявся квартирою і здуру подзвонив матері. Йому здавалося, що