Читати книгу - "Пташиний спів"

розплющила очі і викинула з голови гріховні образи. Їй було соромно, що вона тішиться ними у церкві — навіть якщо тільки для визнання свого гріха. На вівтарі жінка Побачила дерев’яне розп’яття у світлі свічок. У фігури на хресті плоть під ребрами була розірвана мечем римського воїна, з рани текла кров. Фізичні страждання такі прозаїчні: пробита шкіра на лобі, ногах і руках, плоть, пронизана цвяхами та сталлю. Навіть свята жертва виражалася у банальностях — а як життя простої людини може вийти за рамки обмежень шкіри, серцебиття та гниття?

Ізабель писала:

Моя дорога Жанно! Я дуже за тобою сумую — і не тільки останні тижні. Мені не вистачало тебе усі ті роки, які ми не бачилися. Я дуже про це шкодую. Я наче дитина, яка увесь день гралася, та раптом зупинилася і побачила, що стемніло, а вона не знає, де вона і як повернутися додому. Не можу виразити словами, як хочу тебе побачити і розповісти, що зі мною сталося. Я вагітна. Але минулого тижня мені здалося, що я втратила дитину. У мене дивні болі та кровотеча, хоча лікар говорить, що це нормально. Він каже про якийсь синець всередині мене, який і є джерелом кровотечі, — він може витіснити дитину. Його рекомендація — побільше відпочивати і не перенапружуватися.

Я ще не сказала Стівенові про дитину. Не знаю чому, але я не можу цього зробити. Я справді його кохаю, проте він трохи мене лякає. Я не певна, що він зможе розділити зі мною радість вагітності — або мої хвилювання з приводу можливої втрати дитини. Він майже не говорить зі мною про такі речі. Навіть коли він розповідає про своє власне дитинство, то ніби говорить про когось іншого. Як він може відчути зв’язок із тим, кого ще навіть немає?

Крім того, я хотіла поговорити і про інше, Жанно. Коли в була маленькою, на мене ніхто не звертав уваги (крім тебе, звичайно), і мені дозволяли робити що завгодно — аби тільки я не псувала одяг та добре поводилася за столом. Мені хотілося досліджувати, вивчати. Пам’ятаєш, як я хотіла поїхати до Африки? Тепер я зробила дещо інші відкриття. Я завдала болю Рене, хоча не можу сказати, що чимось йому зобов’язана після його ставлення до мене. Але я зробила боляче й Лізетті та Грегуару, а також тобі, мамі і татові (хоча я і не певна, що тато звертає увагу на щось навколо нього).

Я любитиму цю дитину та захищатиму всіма своїми силами — але я не стану ідеальною матір’ю, бо зганьбила себе. У найгірші моменти я відчуваю, що це зайшло надто далеко. Ми зі Стівеном нічого не боялися — ти навіть сказала б, що ми були безсоромними, — і ніколи не сумнівалися в правильності вчиненого. Ці речі, казав Стівен, самі себе виправдовують. А я думаю, що ми заплуталися. Я одна — як дитина — перед обличчям ночі. Хоча мені здається, що я ще зможу віднайти дорогу додому — якщо вирушу просто зараз.

Ти, мабуть, думаєш — це слабкість. «Вона зробила свій вибір, і вже не можна його змінити» — напевно такі думки маєш. Але я дуже хочу тебе побачити. Ти повинна потримати мою дитину, коли вона з’явиться, узяти її на руки. Я хочу прийти до тебе у спальню, сісти на ліжко — а ти будеш розплутувати мені волосся. Які божевільні думки та пориви віднесли мене так далеко від тебе?

Сльози завадили Ізабель писати. Вона настільки довіряла Жанні, що саме у неї першої попросила грошей. Сестра ніколи не зустрічалася зі Стівеном, але із любові до Ізабель надіслала їй свої власні кошти — і Ізабель вважала нечесними ще якісь додаткові прохання. Сидячи за столом на кухні, вона опустила голову на руки. Жінка почувала себе обманутою. Вона вважала себе однією людиною — а виявилася зовсім іншою. Як вона зможе у майбутньому довіряти своїм рішенням, як може вона знати, що потім на зміну їм не прийдуть інші — ще нестримніші? У цьому емоційному безладі єдино постійною була любов до дитини всередині неї. З якихось причин, яких вона не могла збагнути, її теперішнє життя — тут, у вкритому льодом містечку, далеко від дому, зі Стівеном — не могло гарантувати здоров’я дитини.

Стівен теж думав про дім. Будинок його діда стояв на краю села — з вікон було видно церкву, якісь негарні нові будинки та широку дорогу на північ. З інших боків виднілися рівні поля блідо-зеленого кольору, котрі закінчувалися листяними лісами, куди місцеві фермери ходили полювати.

Стівен планував відвезти Ізабель туди. У нього не було жодних сентиментів щодо дому, він не плакав за своїм не зовсім чесним дідом або матір’ю, котра його покинула, — але йому хотілося, щоб Ізабель побачила його в іншому оточенні. Так він хотів з’єднати різні роки свого життя.

Він дивувався своїй ніжності стосовно Ізабель. Коли зранку він працював з деревом, він думав про те, яким гладеньким воно має бути, щоб Ізабель могла ступати на нього боса. Коли його втомлювала монотонність роботи, він думав про сяяння її обличчя, коли він повернеться додому увечері. У його відчуттях Ізабель з об’єкту несамовитої пристрасті перетворилася на людину, чиє життя стало його головною турботою. Тим не менше вона не втратила гідності в його очах, і він не забув, що вона старша за віком та вища за соціальним статусом.

Тим часом Ізабель таємно від Стівена планувала поїздку до Жанни до Руана. Вона хотіла