Читати книгу - "Домбі і син"

так кортить вискочити, схопити кого-небудь за комір, притягти сюди і змусити його купити інструментів не менше, як на п’ятдесят фунтів готівкою! Ну й що ви там виглядаєте під дверима? — вів Уолтер далі, звертаючись до старого джентльмена в напудреній перуці (нечутно для нього, звичайно), що вивалив очі на корабельну підзорну трубу. — Який з цього толк? І я так міг би. А ви зайдіть та купіть її!

Однак джентльмен, вдовольнивши свою цікавість, спокійно потупцяв далі.

— Пішов! — сказав Уолтер. — І так усі. Але, дядю… Дядю Соле! — повторив він, бо старий замислився й не озвався на перший поклик. — Не зневіряйтеся. Не журіться, дядечку. Коли замовлення почнуть надходити, то посипляться в такій кількості, що ви собі ради з ними не дасте.

— Мене вже не буде, коли вони почнуть надходити, хлопчику, — відказав Соломон Джілс. — Вони не надійдуть, доки я не відійду.

— Та не журіться ви, дядю. Кажу ж бо, — не журіться! — не вгавав Уолтер.

Старий Сол спробував прибрати веселішого вигляду й посміхнувся до небожа так щиро, як міг.

— І тільки й того, дядю? Чи тут іще щось криється? — спитав Уолтер, спираючись ліктями на чайну тацю і нахилившись наперед, щоб надати розмові більшої щирості та довіри. — Не ховайтеся від мене, дядю, кажіть усе.

— Ні, ні, нічого, — відповів старий, Сол. — Що ж тут іще може критися?

Уолтер недовірливо похитав головою.

— Про це ж я й хочу дізнатися від вас, — сказав він, — а ви у мене питаєтесь! Зізнаюся вам, дядю, — коли я бачу вас отаким, я шкодую, що живу з вами.

Старий Сол мимохіть витріщив очі.

— А так. Хоч нікому й ніколи не було так добре, як мені з вами, але коли я бачу вас в такому гуморі, я дуже шкодую, що живу тут.

— Я буваю занудний, я знаю, — сказав Соломон, потираючи собі руки.

— Що я хочу сказати, дядю Соле, — продовжував Уолтер, нахиляючись ще більше й легенько ляснувши його по плечу, — я, бачите, гадаю, що вам краще було б, якби замість мене отут сиділа та наливала вам чай ваша жіночка. Така, знаєте, славна, сердечна, симпатична бабуся, якраз вам до пари, що доглядала б вас і вміла підтримати у вас гарний настрій. А тут сиджу я і я люблю вас від щирого серця, як тільки може любити небіж. Але ж я тільки небіж і не можу бути тим товаришем, яким стала б вона багато років тому, — подругою, що б уміла розрадити вас, коли вам погано на душі, — хоч я б усі гроші віддав, аби лише вас розрадити! Отож я й кажу — коли я бачу, як ви журитесь, мені сумно стає, що біля вас нема нікого кращого ніж отаке, як я, недолуге базікало, що хоче втішити вас, дядю, але не знає як. Не знає як, — повторив Уолтер, тягнучись, щоб потиснути руку дядькові.

— Уоле, хлопчику мій, — мовив Соломон, — навіть якби ота славна бабуся вже п’ятдесят п’ять років сиділа у цій вітальні, я не міг би любити її більше, ніж люблю тебе.

— Я знаю це, дядю Соле, добре знаю, — відповів Уолтер. — Але вам не було б так тяжко від того, що у вас на душі, якби вона була з вами, бо вона знала б, як розважити вас, а я не знаю.

— Ні, ні, і ти знаєш, — заперечив майстер корабельних інструментів.

— Гаразд. То в чому ж річ, дядю? — ластячись до старого, спитав Уолтер. — Ну, кажіть же, у чім справа?

Соломон Джілс повторив, що йому нема чого приховувати, і повторив так рішуче, що небіж не мав іншого виходу, як удати, буцім вірить йому.

— Я можу сказати тільки одне, дядю Соле, — що коли б було…

— Але нема, — затявся Соломон.

— Нехай, — промовив Уолтер. — В такому разі я не маю чого сказати, і дуже добре, бо мені вже пора на службу. — Я, коли буду в місті, забігатиму сюди — подивлюся, як вам тут ведеться. Тільки глядіть, дядю! Я більше ніколи вам не повірю й більше нічого не розповім про містера Турбота-молодшого, коли довідаюсь, що ви мене обманули!

Соломон Джілс, сміючись, запевнив, що чогось такого він не довідається, і Уолтер, перебираючи в думці всі неможливі способи забагатіти й поставити дерев’яного мічмана у незалежне становище, вирушив до контори «Домбі і Син» у смутнішому, ніж звичайно, настрої.

У ті часи за рогом, на Єпископській вулиці, жив такий собі Броглей, присяжний маклер й оцінювач. В його захаращеній крамниці в цілком невідповідних своєму призначенню поєднаннях абияк громадилися купи старих меблів. Десятки стільців чіплялися за рукомийники, що самі ледве трималися на верхах буфетів, а ті й собі балансували на обідніх столах, що лежали, ногами догори, на ще інших обідніх столах, — і таке розташування було ще з наймудріших. Банкетний набір покришок на тарелі, келихів для вина та карафок можна було бачити на ліжках у веселому товаристві півдесятка коцюб і лампи для передпокою. Колекція віконних гардин без вікон оздоблювала барикаду з комодів, на яких стояли аптечні слоїки, а бездомний килим, розлучений зі своїм приятелем-каміном, одважно терпів різкий східний вітер, що дув просто на нього, і скорботно тремтів в унісон із пронизливими схлипами піаніно, яке щодня губило по струні й на кожен гуркіт з вулиці ледь чутно озивалося бринінням своєї розладнаної, розбитої душі. У крамниці містера Броглея завжди був великий вибір знерухомілих дзигарів, яких, здавалося, вже й не можна було пустити в хід, як і грошові справи їхніх колишніх власників, і різних свічад, розташованих так, що вони відбивалися одне в однім, відкриваючи оку нескінченну перспективу банкротств і руїни.

Сам містер Броглей був огрядний чоловік з вологими очима, рожевим обличчям, кучерявим волоссям і поступливою вдачею, бо ця відміна Каїв Маріїв, що сидять на руїнах чужих Карфагенів, завжди буває в гарному гуморі. Подеколи він заходив до крамниці Соломона розпитати про торгівлю, і Уолтер знав його настільки, що вітався з ним на вулиці. Проте знайомство Соломона Джілса з маклером далі цього не йшло, тому Уолтер