Читати книгу - "Карусь і ми"

бльоками. Вони незнищенні. На них ще наче б досі стукотять кроки легіонерів старовинного Риму. Пам’ятають вони шум військових знамен Цезаря, похідний звук фанфар, цокіт кінських копит. Їх прокладали й мостили невільники, привезені з цілої імперії. Їхнім надмірним зусиллям постали ці дороги під свист батогів.

По них їдуть господарські та вантажні вози на високих колесах. Їх тягнуть воли або коні. Їдуть високі двоколісні візки, їх тягнуть коні, частіше осли, навіть і люди. А вже найгірше: по дорозі мотаються корови, курки, свині, пси. Там, між них впадають і авта. Така модерна машина на вузькі круті дороги! І знаєш, ще що? Такі малі одно- чи двоособові автечка та мотоцикли. Усі ці Зетти, Веспи і як вони ще називаються. Вони стрибають і мотаються поміж автами і цілим цим тваринно-моторовим рухом, наче блохи. Всі вони гуркотять по бруку, гудуть, трублять і стріляють.

Який порядок може бути серед такої метушні? На деяких дорогах визначена швидкість, але то зрідка. Право їзди має той, хто перший в’їде. Так є і в Мехіко: навіть на великих схрещеннях немає світел, немає знаків. В один час в’їздять чотири, шість, а навіть вісім авт. І то повним розгоном. Коли мене віз таксівкар, я в такому випадку заплющувала очі і доручала душу Богові. А водій сміявся.

Але найгірше — той галас, той скажений рев і шум. Вони трублять усі, як навіжені. Їхні машини стріляють, мов би наїздили на підкладені міни. І то стріляють масово, найгірше мотоцикли. Спочатку оглядаєшся, певний, що машина разом з водієм полетіла в повітря. Та вона зрідка тільки перекинеться.

Але спати там годі. Цілу ніч тривають скажений галас, гудіння і вибухи. Карусь розуміє, що таке спати. Він спить, коли не їде. От, тільки я не збагнула, що йому миліше: їхати чи спати?

Італія — то прекрасна країна. Колись могутня імперія, що панувала над тодішнім світом. Потім стала убожіти та задихатися на своєму тісному, в більшості гористому півострові. Але це країна краси, синяви й сонця, оточена прегарним аквамаринно-голубим і теплим морем.

В одному місці виринає з моря острів Капрі. Це неймовірно стрімкі дві гори, розділені проваллям. Чудо, кажу тобі! Так і вистрілюють понад море, так і височіють у неймовірній голубіні води, повітря, простору. Там, по стрімкому головокрутному схилі гори спинається серпентина. Дивишся на неї з пристані — вже в тебе голова кружляє. А що вже їхати?! Ми, очевидно, не їхали нею, ми залишили авто в Соренто, ти чув пісеньку про це містечко, теж дуже кольоритне. Ми взяли таксі. Але Пан не погодився їхати, він залишився внизу, бо сказав, що страшно йому навіть дивитися. І ще як вони їдуть! По стрімкій скельній стіні мчаться, як по рівному полі, впадають на повороти з усією швидкістю, і тобі здається, що зараз же на цьому повороті авто стрибне в повітря та впаде в море. Але вони, оці водії, в останню хвилину обминають чи повертають убік. Дуже зручні водії, оті італійці. Алеж і одчайдушні!

Вид з Капрі незабутній: високо понад морем світ гір і скель, а на ньому цілі килими, незрівняні кольори розквітлих дерев і рослин, пишних садів, розкішних вілл-палат. Там теж палата письменника Акселя Мунте. Але ти, Карусю, мабуть, на літературі таки зовсім не розумієшся. Натомість дороги тебе напевно цікавлять.

Є одна важна дорога: вона пробігає з півночі на південь Італії уздовж цілого півострова. Має прекрасну назву. Дорога Сонця. Здається, кращої назви для дороги не придумав би. Почали її будувати ще за Муссоліні — то був вождь-диктатор між двома світовими війнами. Яка широка, яка гладка, яка прекрасна дорога! По ній можеш їхати, як тобі забажається! Хочеш сто — добре! Хочеш сто п’ятдесят миль на годину — гаразд! Їдь собі! Там немає обмеження швидкости.

З наших людей рідко хто зважується на таку швидкість. Але італійці — південний народ. Вони повні темпераменту й люблять риск. Але виїдеш з цих твердих вузьких старовинних доріг на таку чудесну дорогу — і почуваєшся, наче б ти дістався на хмари, на них колишешся і пливеш.

Ти певно дивуєшся, як ми могли їздити цими й такими дорогами. І ти цікавий, чи не мали ми якого випадку. Отож, у великих містах і справді майже неможливо їхати. В Римі, Неаполі та Фльоренції, як теж їдучи на прогулянки в такі місця, як Капрі, ми залишали авто в ґаражі. Ми мусіли брати таксі чи автобус, значить — їздити міськими засобами транспорту. А випадок ми мали, але не з приводу руху, а з нашої вини, чи теж вини авта.

Пан вів авто. Він переїхав горбовину, видерся на гірські хребти Апенін — це гори, що біжать уздовж цілого півострова — і ми опинились на східньому побережжі, вже на відногах оцих гір. Тепер перебрала керму панночка. Треба сказати, що ця молода дівчинка була чудовим водієм, і я весь час подивляла, як вона легко і зручно виконувала своє завдання і як спритно переключилася з лівобічного англійського руху на правобічний, такий, як є і в нас. Крім того, вона була дуже гарна. Її молоде злегка засмагле личко з рум’янцями виглядало, наче райське яблучко. Над ним сяяв золотисто-русявий вінець пишного волосся. Вона виглядала чарівно за кермою авта. Дивлячись на неї, я думала: прекрасне яблучко. Італійці виявляли своє захоплення нашим Яблучком радісними усміхами, вигуками скороговіркою, вимахували руками. Коли всміхалися, то на смаглявих обличчях ясніли разки сніжнобілих зубів. Здавалося, наче б хотіли з’їсти наше Яблучко.

З’їхавши з гір, ми спішили назустріч блакитній Адріатиці. По дорозі було невелике село. На вулиці вози, діти, коти, собаки, люди, що на спинах несли в’язку