Читати книгу - "Ну чисто янгол!"

— Увага! Крім офіційного журі, в нас, як завжди, є ще одне — глядацьке. Отже, на думку глядачів, королевою сьогоднішнього конкурсу стає… Стає… — ведучий зумисне повільно розкривав конверт із результатами голосування, котре протягом усього конкурсу проходило серед глядачів. — Тамара Крючкова! — урочисто оголосив ведучий, і всі ми ошелешено замовкли. — Тамара Крючкова!

Зал вибухнув бурхливими оваціями та захопленим галасом.

А потім, як і водиться після таких конкурсів, був бал. Точніше, дискотека для середніх класів, проведена в нашій шкільній їдальні. І знаєте, я раптом зрозуміла, що за успіх на цій дискотеці всі дівчата переживають куди більше, ніж за перемогу в конкурсі.

— Дівчатка, ви просто зірки, всі тут дивляться тільки на вас! — на жаль, про це нам повідомив не який-небудь принц, а наша класна керівниця. — Щоправда, я не впевнена, що це добре! — відразу отямилась вона й зробила суворе обличчя. А потім знову розквітла, тому що якась чергова вчителька кинулася на нашого Танчика з голосними вітальними вигуками:

— Подумати тільки! Твої були найкращими! Глядацькі симпатії — найкраще визнання! Як здорово ти їх виховала! — чулося нам.

Ми з Танькою, Оленою і Зіночкою весело перезирнулися, й далі виробляючи свої «па». Виявилося, що наші «рухи вболівальниць» чудово лягають на дискотечну музику. Добре, що Ангеліна, придумуючи, запозичила їх із моєї свідомості — я сходу «в’їхала» в танець.

Учотирьох ми синхронно розмахували руками, щасливо посміхалися й справді були в центрі загальної уваги. Поруч, сидячи на лаві, реготала Крючкова.

— Клас! — перекрикувала вона музику. — Вас, дівчиська, хоч у кліп вставляй! А знаєте що? — вона раптом підскочила й ледь не перекинула лаву разом із усіма вчителями, що сиділи на ній. — А я теж хочу! Зацініть! Уперше на дискотеці танцюватиму!

М-да, уміла все-таки Крючкова здивувати! Випалила цю страшну погрозу, розвернулася й помчала до виходу з їдальні. Ми з дівчатами знову перезирнулися, не припиняючи веселитися.

«Цікаво, Ангелінці на весіллі в Царівни теж так здорово?» — промайнуло в моїх думках. І відразу в тих-таки думках пролунала виразна відповідь: — «Майже! Складно, знаєш, одночасно й мазурку на балі танцювати, й стежити, щоб ви там, на своїй дискотеці, ні в яку дурнувату історію не влізли. Особливо Ведмедикові тяжко. Відговорює зараз твою Тамарку від бійки…»

— Що?! — я кинулася в коридор.

— Ото недобитки! — Крючкова обурено стискала кулаки й напружено сопла. — Я вам рідною мовою кажу: йдіть собі по-доброму. Не вмію я в інтерв’ю базарити!

Двійко охайно підстрижених високих хлопчиків — обидва в окулярах, обидва у відпрасованих штанях і білих сорочках — огидно хихотіли. Перший підсовував Тамарці до носа диктофон. Другий нахабно тримав нашу Томку за лікоть і ставив наймерзенніші запитання:

— Скажіть, вам не було кривдно зображати клоуншу? Ваша манера говорити — це частина образу, чи ви й справді така, кгм… дивна?

Я вже кинулася була її рятувати, на бігу складаючи відповіді, якомога в’їдливіші, як раптом…

Я аж сторопіла, коли дрібний Якушев зненацька вискочив із їдальні, по-мавпячому підстрибнув, схопив диктофон і кинувся геть.

— Агов, стривай! — розгублено закричали хлопчаки вслід Якушеву, який мчав кудись у кінець коридору. — Віддай диктофон! Ти що? Та ми… Та ти знаєш, хто ми?

— Знаю! — з безпечної відстані скривився Якушев. — Ви одинадцятиклашки з тієї школи, в якій головна міска вчиться. Її завидки беруть, що всю увагу глядачі нашій Томці віддали, ото ж вас і послали зібрати матеріал для паскудного інтерв’ю в шкільну газету. Що я, марно хіба півгодини біля вашої компашки крутився. Усе чув, тепер не відбрешетесь!

— Добре, малий, — по нетривалому роздумі «журналісти» вирішили спробувати домовитися. — Ти диктофона віддай, усе-таки річ дорога. Обійдемося й без інтерв’ю.

— Згода! Зараз, тільки Томчин голос зітру, — Якушев вставив навушника собі у вухо й щось швидко натиснув на диктофоні. — Та якщо почую, що ви про нашу Тамарку всіляку гидоту розказуєте… Ух, буде вам веселе життя!

Із цими словами Якушев обережненько поклав диктофон на підлогу та підштовхнув у бік одинадцятикласників. Блискуча коробочка виявилася доволі слизькою і прикотилася просто під ноги Тамарці. Миттєво піднялася в повітря кросівка сорок другого розміру та загрозливо зависла над диктофоном.

«О, ні! Поламати диктофон гостей школи тільки за те, що вони ставили дурні запитання для інтерв’ю… Неприємності й плітки потім від нас не відлипнуть!»

— Жартую! — раптом посміхнулася Тамарка, забираючи ногу. — Ідіть, я сказала, по-доброму. Тільки запам’ятайте на майбутнє: не варто висміювати те, чого до кінця не розумієте. Ясно?

«Ого! Все-таки спілкування з Ангеліною не було для Томки марним», — промайнуло в моїх думках.

— Знаєш, близьке спілкування з тобою не минуло для мене марно… — замислено повідомила Томка, коли горе-журналісти вийшли. Я вже була злякалася, що Крючкова навчилася читати думки, але вона пояснила: — Ти так багато муштрувала мене та виховувала… Змушувала робити зарядку й ще всілякі дурниці… О! Я ладна була тебе прибити. Але не прибила ж! Тому навчилася тримати нерви в кулаці. Добре! Бо я цим недобиткам показала б, де раки зимують, а вони мені за це — де кабінет директора…

— Та нічого, Якушев їх і так провчив…