Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Це навіщо? – здивувався журналіст.
– А ви що, хочете увесь час тягати із собою таку коштовну інформацію? А раптом втратите або пошкодите?
– Що ж, згоден, – зітхнув Олег. – Але якщо ви відбираєте флешку, що ж я понесу до ГУМВС? Мені необхідна чернетка матеріалу.
– Усе гаразд, – кивнув головний редактор, – я відправив текст у друк. Вийдете з кабінету – заберете роздруківку в Ані.
– То я поїхав у міліцейський главк?… – Олег допив останній ковток кави й підвівся.
– Не зараз, ближче до вечора.
– Чому?…
– А тому, що зараз ви одержите у редактора відділу «Соціум» чергове завдання. Все-таки ця стаття щодо вбивства вербувальниці – річ серйозна, просто так її до друку не пустиш. По-перше, мені ще потрібно домовитися про ваш візит з міськміліцією. По-друге, не завадило би перевірити інформацію про загибель чотирьох туристів на підходах до Говерли… а можливо, роздобути ще більш докладні відомості. Це можу зробити тільки я один, як головний редактор: якщо на «Магнолію ТВ» звернетеся ви або навіть хто-небудь із «Криміналу» – пошлють куди подалі.
– Що дозволено головреду, не дозволено власкорові, – скрутно мовив Олег.
– Ідіть, ідіть, на вас чекає прес-конференція в УНІАНі.
– Сподіваюся, цього разу її організує хоча б не Маслаченко?…
– Цього разу ні. Ну, ідіть же! У мене справ і без вашої історії вистачає.
Залишаючи кабінет головреда, Олег перебував у доброму настрої. Щоправда, попереду була неприємна розмова… але інакше в УНІАН не потрапити. Тому забравши у секретарки роздруківку матеріалу, він попрямував у «Соціум» і з порога досить суворо звернувся до редактора, який сидів на своєму робочому місці:
– Що там для мене в УНІАНі намічено?
– Га?…
Весь відділ миттю припинив працювати, присутні увіп’ялися у новоприбулого широко розплющеними очима.
– Я запитую, що там в УНІАНі намечено?
– Насамперед, де твоє «здрасьте»? – промимрив здивований редактор. Олег прекрасно розумів, що це останнє хамство, але ж саме й розраховував на вибуховий ефект від фрази:
– Потрібно ще заслужити, щоб я привітався з людиною.
– Петровичу, ти що верзеш?! – Валерка підхопився з місця, він був схожий на жалюгідного скуйовдженого горобця.
– Я не «верзу», я всього лише запитую, що за захід в УНІАНі намічено, куди мені йти потрібно?
– Ось воно…
– Дя-а-аку-у-ую-у-у! – крізь зуби прошипів Олег, вихопив аркуш паперу з рук редактора, різко розвернувся й вийшов, гучно ляснувши дверима. Він уже встиг дійти до кінця коридора, коли далеко позаду пролунав голос Валерки Мазайла:
– Олеже Петровичу, стривай-но, не втікай!..
– Я не втікаю, – він завмер на місці й повернувся трохи до редактора «Соціуму», який так і не наважився нагнати його. – Я всього лише поспішаю виконати редакційне завдання, а тому кваплюся на пресуху.
– Олеже Петровичу, поясни, будь ласка, що означає твоя поведінка?
– А нічого не означає! Просто «стукати» начальству не потрібно, парубче, і тоді все буде в повному ажурі.
– Стукати начальству?! – Валерка Мазайло навіть відсахнувся. – Петровичу, ти при своєму розумі?!
– Я-то при своєму, – мовив Олег якомога більш уїдливо. – А от ти, парубче, схоже, посварився зі своєю совістю… або ж зовсім безсовісний!
– Я?!
– Та годі вже прикидатися, ні до чого це не призведе, я тільки думатиму про тебе ще гірше, ніж зараз.
– Але я так і не зрозумів…
Втім, Олегу остаточно набридла ця комедія. А оскільки розмовляли вони на підвищених тонах, то в коридор почали визирати співробітники інших відділів. Скандал треба було до часу припиняти. Тож він заговорив тихіше:
– Не зрозумів – значить, погано тебе виховували! Отже, пізніше поясню, а зараз мені потрібно в УНІАН мотати. А тому годі про це.
– Але ж Петровичу!..
– Годі, я кому сказав.
Тепер уже не затримуючись і не озираючись, Олег вискочив на розжарену полуденну вулицю й поквапився до метро. Прес-конференція пролетіла непомітно: на самому початку він увімкнув диктофон, а потім слухав ораторів упіввуха, каверзні запитання не ставив і взагалі подумки відмежувався від того, що відбувалося. Однаково голова була зайнята сумними думками про людську мерзенність і необхідність боротьби з нею – щоправда, він не став би вбивати Валерку, як зробили це «мушкетери» зі своїми ворогами… Але й у надійних колегах рахувати хлопця відтепер неможливо. Це ж треба, який нахаба! Та ще й отак майстерно обурюється: «Петровичу, ти при своєму розумі?!»
От же ж артист!..
По закінченні пресухи Олег завітав у підземний «Глобус» на Майдані Незалежності, трохи перекусив в одному з тамтешніх ресторанів, після чого піднявся по Михайлівській вулиці просто до столичного міліцейського главку. Ніяких ускладнень із пропуском не виникло – отже, головред про все домовився. Досить швидко відшукавши на третьому поверсі необхідний кабінет (його номер був зазначений на перепустці й розпочинався на «3»), постукав та увійшов. Капітан, який сидів у кріслі за столом, похмуро оглянув завмерлого на порозі відвідувача й ліниво пробелькотів:
– Ви до мене?
Олег непевно подивився на трьох сержантів (молодшого, старшого й просто сержанта), які сиділи на стільцях під стіною
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забути неможливо зберегти», після закриття браузера.