Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

Проте перепони став чинити шет — старійшина касти банія, до якої належала родина Ґанді. За відмову Мохандаса підкоритися забороні на заморську поїздку його було відлучено від касти. Більше того, кожний член касти, який би спілкувався з ним, змушений був сплатити штраф. Мати та дядько Мохандаса ладні були відмовитися від ідеї про поїздку. Але тут проявив характер уже сам Ґанді.

4 вересня 1888 року вісімнадцятирічний Ґанді відплив з Бомбея в далекий незнаний світ.

Поїздка до Англії була свідомим вибором не лише родини, а й самого Ґанді. Він уже позбувся наївного дитячого переконання, що англійці панують над індусами тому, що їдять м’ясо та палять тютюн. Але в чому ж сила Британської імперії, яка тоді була найпотужнішою державою світу (приблизно як зараз Сполучені Штати)? Ґанді хотів збагнути підвалини тієї сили. А водночас здобути фах, який дозволив би йому найкращим чином служити своєму знедоленому народові. Вдома його чекали рідні, мати, дружина та маленький син. Прибувши до холодного та дощового Лондона, Ґанді зійшов на берег у білому європейському костюмі, який вважався в Індії останнім криком моди. Одягнуті в сірі та чорні плащі англійці дивилися на нього як на екзотичного дикуна. «Все було чужим: народ, його звичаї і навіть будинки», — згадував згодом Ґанді. Англія відразу не припала йому до душі, але Мохандас відганяв від себе саму думку про негайне повернення додому — це було б виявом слабкості, якої він собі дозволити не міг.

За три роки на Туманному Альбіоні Ґанді отримав диплом баррістера (адвоката). Він не лише довів до досконалості свою англійську, а й вивчив ще латинську та французьку мови, в Лондонському університеті та Школі права опановував юридичні та природничі науки. Він вирішив довести собі та оточуючим, що індус може стати справжнім британським джентльменом, не втрачаючи своєї національної сутності. Молодий Ґанді досконало опанував уміння одягатися по-європейському та поводитися в європейському товаристві, навіть брав уроки європейських музики й танців, їздив на Всесвітню виставку до Парижа, де саме було побудовано славетну Ейфелеву вежу. Проте все це було лише зовнішнім боком його життя. Саме в Англії небаченої доти інтенсивності набули його «пошуки істини», намагання зрозуміти світ та знайти своє місце в ньому, пошуки Бога. Хоч як дивно, лише в Англії і в англійському перекладі Ґанді ознайомився зі священними книгами індуїзму. Величезне враження справила на нього книга «Світло Азії», присвячена буддизмові. Він читав також Коран, Старий і Новий Заповіти християн. У повний захват привели його слова Христа з Проповіді на горі: «А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто в праву щоку твою, підстав йому й другу. А хто захоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому».

Саме в Англії Ґанді вперше зацікавився організованою боротьбою робітників за свої права. Коли він дізнався, що кардинал Манінг надав допомогу докерам-страйкарям, то разом зі своїм другом прийшов на прийом до кардинала, щоб висловити йому свій захват.

В Англії Ґанді дізнався, що не всі європейці їдять м’ясо, що серед них теж є вегетаріанці. Це відкриття його настільки вразило, що він став активістом вегетаріанського руху і навіть певний час був секретарем Асоціації вегетаріанців одного з лондонських районів.

За коротких три роки Ґанді осягнув свою мету — пізнав, наскільки це можливо взагалі, світ європейської культури та релігії, здобув фах, а водночас залишився щирим патріотом своєї приниженої країни.

Повернувшися на початку 1891 року до Індії, Ґанді вже не застав матері, родина переживала фінансові труднощі. Почати працювати за набутим в Англії фахом йому не вдалося. Адже Ґанді практично не знав традиційного індійського та мусульманського права, яке на той час застосовувалося в індійському судочинстві не меншою мірою, ніж британське право, яке він вивчав у Англії. Окрім того, юридична система Британської Індії була наскрізь корумпованою, а Ґанді брати участь у жодних корупційних діях принципово не бажав. Але, мабуть, найважливішою причиною невдалого старту його професійної кар’єри були… несміливість та сором’язливість, які 22-річний Ґанді зберіг із дитячих років. «Мій дебют відбувся в суді з дрібних цивільних справ, — згадує Ґанді. — Я виступав на боці відповідача і мав піддати перехресному допитові свідків позивача. Я підвівся, але тут душа моя провалилася в шлунок, голова пішла обертом, і мені здалося, немов приміщення суду завертілося переді мною. Я не зміг вимовити жодного питання. Суддя сміявся, а адвокати насолоджувалися видовищем. Я сів і сказав своєму клієнтові, що не можу вести справи».

Старший брат Ґанді, який емігрував до Дурбана в південноафриканській провінції Наталь, попросив його приїхати, аби представляти в суді інтереси одного індійського купця, який зайшов у майновий конфлікт зі своїм колегою-земляком. Ішлося про великі кошти, а судочинство в Наталі чинилося за англійськими законами, яких не знали адвокати-індійці. Ґанді погодився і вирушив у дорогу. Він сподівався, що повернеться додому десь за півроку, але судилося інакше — Ґанді прожив у Південній Африці довгих 24 роки.

Справа, якою займався Ґанді, тягнулася близько року, апеляції та контрапеляції вимагали великих витрат, спірне майно було під арештом, і перед обома багатими купцями постала загроза банкрутства. І саме Ґанді вдалось умовити й позивача, й відповідача згодитися на третейський суд одного з лідерів індійської громади Наталю. Було досягнуто компромісу. Завдяки цьому Ґанді набув великого авторитету серед індійців Південної Африки.

Саме в Африці Ґанді вперше в житті реально зіштовхнувся з расизмом. В Англії до нього ставилися як до освіченої людини, а в рідному місті він так рідко зустрічав англійців, що ні про яку дискримінацію не йшлося. Однак у провінції Наталь усе було інакше. Ґанді змушували їздити в потягах у вагонах третього класу, хоча він брав квиток у перший клас, їхати