Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

призупинення) конфлікту мала забезпечуватися зусиллями власне представників шляхетського стану. До цього слід додати ті ще мало досліджені ментальні підвалини, які зумовлювали ставлення шляхтича до офіційної судової процедури як такої, що може зашкодити його «добрій славі». Все це має пояснити популярність полюбовного (приятельського) суду — форми полагодження конфліктних взаємин з допомогою приватних осіб з ініціативи і за згодою сторін. Саме добровільністю забезпечувалася дієвість приятельського суду як гальмівного механізму в конфліктах членів озброєної спільноти, надзвичайно вразливих щодо питань честі[221]. І хоча конфлікт зазвичай включав елементи ритуалізованого публічного демонстрування ворожості, шляхетська спільнота була заінтересована у збереженні відносної рівноваги між своїми членами.

Полюбовні (приятельські) суди за означенням могли набувати різних форм, здійснюватися за різними схемами, мати різну кількість учасників, різну тривалість тощо, переслідуючи завжди одну мету — замирення конфліктуючих сторін через досягнення певного компромісу між ними. При цьому так звана добровільність з обох сторін маскувала тиск на них з боку судової системи й шляхетської спільноти, а також пом’якшувала почуття образи одного контрагента та знімала гостроту урази для честі іншого[222].

Водночас, як зазначалося, вінцем устремлінь шляхти було запровадження виборного шляхетського суду, з чіткою законодавчою регламентацією норм процесуального права й владними механізмами його забезпечення.

Отже, слід визнати різновекторність устремлінь шляхетського загалу, зумовлених намаганням зберегти звичний спосіб залагодження суперечок, насамперед через інтерес у збереженні судової системи, вибудованої чи не виключно на персональних зв’язках, стійкі преференції полюбовного способу вирішення конфліктів і нагальну необхідність по-новому структурувати цю важливу ланку суспільно-державного життя.

Копа і судова влада

Судова влада громади найбільший прояв мала в копних судах[223]. Судова влада копи базувалась, на думку Ф. І. Леонтовича та його послідовників, насамперед на таких моментах. Перший — це «первинні умови соціального ладу старих автономних земель-общин, за слабкого розвитку загальної концентрованої влади, яка б відправляла власними силами і засобами функції правоохорони населення»[224]. Другий — широка юрисдикція — «до копного суду міг звернутися кожний, хто потерпів шкоду від невідомого шкідника… зрозуміло, що такою доступною допомогою народного суду користувалися особи всіх суспільних класів»[225].

Як зазначалося, підсудність копним судам базувалася на територіальних засадах[226]. Копний суд мав компетенцію в межах так званого копного округу, до якого входили всі мешканці території, що простягалася від цього пункту в чотири сторони на одну литовську милю (приблизно 7,5 км), тобто на 15 км. Площа копного округу дорівнювала приблизно 115–225 км2 (див.: Статут 1529 р., розд. XIII, арт. 25; Статут 1588 р., розд. XIV, арт. 9; розд. XI, арт. 26).

Особливий інтерес у зв’язку з копним судочинством, зокрема і підозрілим ставленням до чужинців, «непохожих», «лєзних», «перехожих» людей, загалом, викликає інститут сусідської солідарності. Адже сусідський «обичай» інколи протиставляється праву: «нехай ідуть і справуються сусідським обичаєм, але не водлуг права, єдно водлуг сусідства», — цитує знавець копного права І. Ю. Черкаський[227]. Тут видаються важливими декілька моментів. По-перше, в суспільстві, де навіть копа розрізнялася за назвою у зв’язку з її складом: «не з близьких сусідів, але людей чужих, сторонніх», важливу роль відігравали локальні солідарності. По-друге, слід узяти до уваги тривале збереження, зокрема в копному судочинстві, центральної ролі інституту свідків у його широкому значенні. По-третє, судовий процес та інтерпретація права все ще залишалися частиною усної культури, коли вагу письмового документа як юридичного доказу переважували зізнання свідків. До того ж копний суд був порівняно швидким та неупередженим. Водночас цілком у дусі александрійсько-київської культурно-філософської традиції «шукати не істину, а правду» судове слідство базувалося на інституті відведення вини: встановлювався не винний, а той, хто не зміг довести свою невинуватість. За неможливість «відвести слід» мала місце й колективна відповідальність. Визнання цього давнього способу вирішення конфліктів не виключали однак агресії і ворожості, зокрема з боку панів, які могли «з’явитися на копу лише для того, щоб провести на ній ряд ворожих актів стосовно позивача і самої копи»[228], і, очевидно, вдавалися до сили, аби нехтувати судові процедури і вироки.

З посиленням державної централізації судова влада копи «одержавлюється» через приписи щодо присутності на ній урядників, фіксацію її вироків, складення по його закінченні «реляції» — донесення для місцевого державного гродського суду, з їх занесенням до актових книг. Водночас держава була заінтересована у збереженні копного судочинства: прямі вказівки про це містить Литовський статут 1588 р., а численні актові матеріали свідчать про його популярність у суспільстві. Однією з причин цього, очевидно, є те, що за судовою владою копи стояв увесь хід правового розвитку. Адже абстрактна ідея права не з’явилася сама собою. Вона є результатом тривалої боротьби різних життєвих відносин й інтересів, зіткнення яких викликає необхідність в їх захисті шляхом як самосуду, так і суспільного наряду. Якщо суд і його головні атрибути хоча б у найпримітивніших формах мали з’явитися раніше, чим вповні склалася в загальних рисах абстрактна ідея права