Читати книгу - "Гарун і море оповідок"

Принц Боло мав надзвичайно похмурий і засмучений вигляд, а от панна Лепетуха аж сяяла від задоволення.

Битва нарешті розпочалася.

Рашид Халіфа, який спостерігав за розвитком подій з командного пагорба ґупізирян, побоювався, що Сторінки будуть розбиті вщент. «Точніше, будуть по дерті на клапті, якщо мова йде про Сторінки — розмірковував він, — або ж спалені дотла». Його здивувала кровожерливість власних думок. «Справді, війна робить людей жорстокими», — думав він про себе.

Від чорноносого війська чупвалів над полем битви розлягалася, як зловісний туман, мертва тиша, і мало воно настільки грізний вигляд, що на їхню поразку не залишилось жодних сподівань. Тим часом ґупізиряни все ще сперечалися з приводу будь-якої дрібниці. Кожен наказ з командного пагорба мусив пройти всебічне обговорення, з усіма «за» і «проти», навіть якщо він був відданий самим генералом Фоліантом. «Як можна битися, коли так багато балакати?» — дивувався Рашид.

Але як тільки військо рушило вперед, то, на свій превеликий подив, Рашид побачив, що чупвали були неспроможні встояти перед натиском Сторінок. Набалакавшись досхочу, Сторінки билися хоробро, залишалися згуртованими, за необхідності підтримували одне одного і загалом виглядали як потуга зі спільною метою. Всі ці суперечки й дискусії, вся ця відкритість пов’язали їх міцними узами товариськости. З іншого боку, чупвали виявилися роз’єднаним натовпом. Як і передрікав Воїн Тіні Мудра, багато з них, по суті, боролися зі своїми зрадницькими тінями! Що стосується решти, то вони, з огляду на обітницю мовчання та схильність до всякого роду секретности, були підозрілі й не довіряли одне одному. Вони також не мали віри у своїх генералів. У результаті чупвали не стояли пліч-о-пліч, але «підставляли» одне одного, завдавали одне одному ударів у спину, бунтували, ховалися, дезертирували… й після першої ж сутички кинули зброю й утекли.

Після Перемоги під Бат-Мат-Каро військо, чи то пак Бібліотека, ґупізирян тріумфально увійшло в Чуп-Сіті. Побачивши Мудру, багато чупвалів перейшли на бік ґупізирян. Чупвальскі дівчата накидали на шиї червононосих світлоголових ґупізирян гірлянди чорних пролісків, а також цілували їх і називали «визволителями країни Чуп».

Лепетуха з розпущеним хвилястим волоссям, яке тепер не треба було ховати під вельветовою шапочкою чи шоломом з німбом, привернула увагу не одного хлопця з Чуп-Сіті. Проте вона трималася якнайближче до Мудри, так само як Рашид Халіфа, й думки обох постійно зосереджувалися на Гаруні. Де він? Чи все гаразд з ним? Коли повернеться?

Принц Боло, який гарцював попереду ходи на механічному коні, почав викрикувати, як за ним це водилося, досить войовниче, але дещо пришелепувато:

 — Хаттам-Шуде, де ти? Виходь! Твоїх посіпак розбито. Настала твоя черга! Бачет, не бійся. Боло вже тут! Де ти, Бачет, моя золота дівчинко, моє кохання? Бачет, о моя Бачет!

 — Якби ти хоч трохи помовчав, то одразу б дізнався, де твоя Бачет, — почувся голос з натовпу чупвалів, що зустрічали переможців. (Багато хто з них тепер зрікалися обітниці мовчання й веселилися, галасували, ну й таке інше.)

 — Що, не чуєш? — підхопив жіночий голос. — Хіба ти не чуєш, як вона репетує? Ми мало не поглухли.

 — Вона співає? — вигукнув принц Боло, склавши руки трубою коло вуха. — Моя Бачет співає? Друзі, тихіше, давайте послухаємо її пісню.

Він підніс руку. Тріумфальна хода ґупізирян зупинилася. Тут із Цитаделі до них долинув жіночий голос, який співав про кохання. Це був найжахливіший голос, який Рашид Халіфа, Шах-Казна-Що, коли-небудь чув за всеньке своє життя.

«Якщо це Бачет, — подумав він, але не наважився сказати вголос, — тоді я, мабуть, розумію, чому Культмайстрові так захотілося стулити їй пельку раз і назавжди».

співала Бачет, і шибки деренчали у крамницях.

«Здається, я знаю цю пісню, але з іншими словами», — дивувався Рашид.

співала Бачет, а чоловіки й жінки у натовпі благали:

 — Годі! Досить з нас!

Рашид насупив брови й похитав головою: «Так, вона співає щось знайоме, але дуже фальшиво».