Читати книгу - "Пам’ять крові"

– Н-не знаю, – розгублено відповів Ларко, який чомусь навіть не подумав про це. – Тато про те нічого не казав…

Обличчя Анни, яке тільки-но сяяло усмішкою, враз стало зосередженим.

– Якщо він не вбивав, – якось відсторонено мовила вона, – то мав би зробити саме так, Ларцю. Та коли то не він…

Увечері Ларко з Анною сиділи в криївці сотника Смерча і слухали його розповідь про жахливі вбивства на «лінії» Мирівка.

– Я не хотів розповідати про те, – закінчивши, зітхнув сотник, – особливо тобі, доню. Наважився тільки тому, що прийняв нелегке рішення…

Він ще раз глибоко зітхнув і рішуче продовжив:

– Ви знаєте мої переконання щодо поляків. Усі знають. Ми з кошовим Січі Вітром, як і очільники УПА загалом, не раз і не два намагались домовитись з представниками Армії Крайової про припинення їхніх нападів на українські поселення. Всі ті спроби виявились марними. Нищення наших сіл і хуторів не припинились, а, навпаки, почастішали. Ми терпіли те, хоча селяни вже й самі стали зорганізовувати відплати. Та всьому є межа. Сліва зі своїми бандитами зі світлинської пляцувки ту межу в Мирівці переступив…

Сотник Смерч звів погляд на Ларка і Анну і подивився їм у вічі твердим поглядом.

– Я хочу, щоб ви зрозуміли, які причини примушують мене, нас удатись до відплат убивцям з польської партизанки. Саме відплат, бо не ми починали.

Він стиснув і розтиснув кулаки і з гнівом кинув:

– Тепер почнемо. І почнемо з пляцувки Сліви – того кубла бандитизму.

Анна, яка мовчки сиділа, охопивши себе руками за плечі, тихо запитала:

– Левон був з тими, хто вирізав Мирівку?

– Левон у загоні того душогуба Тадеуша Лаби, – глухо мовив сотник, – а Мирівку нищив якраз його загін.

Ларко з тривогою глянув на Анну, яка враз випросталась і стала, мов натягнута струна.

– Він убивця! – тихо, але чітко, скрикнула вона. – А вбивця не міг попередити про напад на Війтову Волю.

Сотник Смерч здивовано подивився на доньку, але не сказав нічого.

– Я хочу розказати вам давню історію, діти, – після мовчанки мовив сотник, з теплотою дивлячись на Ларка і Анну, які сиділи, взявшись за руки. – Мені її розповідав мій дід, Максим Турук, а йому його дід чи прадід…

Він зосередився і тихо розпочав:

– Після перемоги під Берестечком над військом Богдана Хмельницького, якого тоді зрадив кримський хан, сотня польських вояків під орудою воєводи Кресули рушила на Бортничі, де в того воєводи був маєток. Заночувати дорогою вони вирішили під лісом, у тому місці, де потім виник хутір Мирівка. Тільки-но запалили багаття і стомлені боєм вояки повсідались біля них, аби щось перекусити, як налетів удвічі більший загін татарів, які ще блукали в краї після відходу з бою. Дуже швидко татари стрілами та ятаганами вибили половину сотні поляків, а решту разом з воєводою відсікли від лісу і от-от мали вже порубати. Аж раптом із-за пагорба вирвались на конях кілька десятків козаків, яким удалось врятуватись під Пляшовою через гать, що її боронили оті триста героїв-запорожців. З гиком накинулись козаки на татар, яких за зраду зненавиділи більше, ніж поляків, і, січучи наліво і направо, примусили їх утікати.

Вийшов тоді воєвода Кресула до козацького сотника, зняв шапку, подякував і запросив до спільної вечері. А було у воєводи в обозі і їжі, і горілки багато. Стали зголоднілі козаки їсти та за своїм звичаєм непомірно оковиту вживати. Бачачи те, задумав Кресула вбити вночі козаків, бо боявся, що зранку вони підуть з ними і пограбують його маєток. Шепнув він десяткові своїх вірних посіпак, щоб ті не пили, а козакам доливали. Коли сп’янілі козаки заснули, воєводині посіпаки зарізали їх сонними усіх до одного. Зранку поляки за наказом воєводи рушили далі, навіть не поховавши тіл своїх визволителів. Бо не мав, видно, воєвода Кресула тої честі, що в його короля, котрий останнього з оборонців гаті під Пляшовою наказав віддати землі з почестями, як героя. Та честь і вдячність таки мали воєводині вояки, окрім отого десятка його посіпак, які залишились живими після бою. По дорозі в маєток убили вони підступного Кресулу з його вірними поплічниками й кинули їхні тіла на поталу крукам…

Сотник Смерч замовк і пильно глянув на Ларка і Анну, які слухали його, мов зачаровані.

– Не знаю, – втомлено продовжив він, – чи відома полякам та давня історія. Та знаю, що за підлість завжди приходить розплата. Так буде й зі Слівою та його зарізяками. Може, колись і самі поляки зрозуміють, що та його самооборона була просто бандою вбивць, грабіжників і ґвалтівників…

Ларко ходив по згарищу хутора бабці Христі і ніяк не міг заспокоїтись. «Видно, не дасть Бог мені, грішній, побачитись перед смертю зі своєю ріднею», – знову і знову вчувались йому слова, мовлені бабцею під час його останніх відвідин Запитівки. Він ніби бачив її, усміхнену, перед