Читати книгу - "Корсунь козацький"

Лисянку, Любомль, Смілу (через Смілу особливо загострилися стосунки гетьмана з Юрієм Хмельницьким, бо в цьому місті раніше була резиденція його брата Тимоша). Виговський небезпідставно отримав Смілу, бо його брат Данило був одружений із сестрою Юрія й Тимоша Хмельницьких, дочкою Богдана Хмельницького — Катериною. Сам Данило Виговський дістав тоді В'язівок, а Федір Виговський — Стеблів. Але документи від 30.05. і 16.06. 1659 р. засвідчують, що король дещо скоригував цей пункт договору, надавши Смілу з селами, В'язівок і Тарасівку у Корсунському старостві, також Костянтинів, Балаклію, Орловець і Олеховець у Білоцерківському старостві навічно Данилові Виговському, а містечко Стеблів з присілками Склемінці, Сидорівка, Щербачинці, Скірибчинці, Лебединці, села Лунцево і Тонопівку навічно Федорові Виговському[193]. Ян-Казимир дав у 1659 р. привілеї на містечко Вільшану з присілками миргородському полковникові Григорію Лісницькому, а на містечко Шендерівку — Остапу Федьковичу, однак інший документ від 8.05.1659 р. свідчить, що Шендерівка була дана пожиттєво Єроніму Нєчевичу[194]. Тут слід вказати на малознаний і цікавий факт. Ще раніше, 15.04.1659 р., у Варшаві було підтверджено королівський привілей познанському воєводі Яну Лещинському на Корсунське староство з містами Корсунем, Стеблевим, Криловим, Медведівкою з присілками, містечком Воронівкою з присілками, селами Таганчею, Біркозівкою, Новоселицею, Сидорівкою, Сухинею, Шендерівкою з присілками, фільварками, всіма дворами тощо. 5.03.1667 р. Ян Лещинський, уже великий канцлер коронний, відступив у Варшаві Корсунське староство обозному коронному Самуелеві Лещинському. 19.01.1660 р. шляхтичу Станіславу Якубовському було дано пожиттєво два містечка у Брацлавському воєводстві (Гайсин та Кисляк) і одне у Корсунському воєводстві (Вільшана)[195].

У травні 1659 р. до Варшави на сейм прибули й посланці Української держави, які присягнули на вірність королеві Яну-Казимиру. Серед них Корсунський полк представляли корсунський сотник та Іван Половченко[196]. Сейм 1659 р. нобілітував (дав шляхетство) генеральну старшину України, а також групу старшин кожного полку. Це вже, однак, мало що могло дати, бо у розпалі була українсько-російська війна 1658—1659 рр.

Московські війська виступили на Сіверщину і на Лівобережну Україну. Ніжинський полковник Григорій Гуляницький (колишній корсунський полковник) стійко тримався з кількома полками у блокованому московськими військами Конотопі (з 11 травня по 9 липня 1659 р.). Туди ж, під Конотоп, поспішав і сам Виговський, діючи разом із Мухамед-Ґіреєм IV. Відзначимо, що в лавах української армії Виговського діяв і Корсунський полк під керівництвом Івана Креховецького. Під Конотопом українська армія дощенту розгромила російську, винищивши близько 30 тисяч вояків, насамперед найкращої московської кінноти. Московитам, що відступали, ударив у тил Гуляницький, котрий скористався щасливою оказією для вилазки і ліквідації ворожої облоги. Рештки російської армії українці переслідували аж до тодішнього кордону. Завдяки Конотопській перемозі 9 липня 1659 р. шлях на Москву був відкритий. Вражений звісткою про Конотопську битву цар Олексій І вдягнувся у траурний одяг, звелів готувати столицю до оборони, а сам із сімейством намірився тікати за Волгу. Одночасно він дав наказ послам в Україні піти на максимальні поступки, які б не тільки відновили договір 1654 р., а й зафіксували його у трактовці української сторони. Цар боявся, що козаки знову, як колись у часи Сагайдачного, будуть штурмувати Москву.

Однак тривога царя скоро минула. Не вороги, а самі українці почали нищити себе, бо частина з них пішла за сліпими поводирями, за демагогами та авантюристами. В тилу у Виговського з новою силою вибухнула громадянська війна. Тепер друга хвиля опозиції підняла вагоміші, ніж спочатку, постаті в Гетьманщині. Формальним лідером опозиції було проголошено Юрія Хмельницького. Багатьом здавалося, що молодший син Великого Богдана гідно замінить батька й буде кращим гетьманом, ніж Виговський. Правою рукою Юрія став його дядько по матері Яким Сомко, якому активно допомагали ніжинський полковник Василь (Васюта) Золотаренко та вінницький полковник Іван Богун, чиї дії призвели до фатальної помилки. Винесла на поверхню мутна хвиля громадянської війни й Івана Сірка, котрий ударом на беззбройний Крим змусив повернути з походу всю орду на чолі з ханом; ударив у спину своїм і посередній діяч тих часів переяславський полковник Тиміш Цицюра. Не бажаючи поширення громадянської війни в Україні, Виговський склав булаву. Це сталося у вересні 1659 р. у Германівці, що на Київщині. 28 вересня 1659 р. рада на р. Росаві обрала гетьманом Юрія Хмельницького, при чому був присутній і корсунський полковник Яків Петрович (Петренко) Уйзко.

27 жовтня 1659 р. Юрій Хмельницький під тиском московських військ мусив підписати новий російсько-український договір у Переяславі («14 статей»). На відміну від договору 1654 р., він мав нерівноправний характер. Українська держава втрачала свою незалежність і перетворювалась на автономну політичну одиницю у складі Російського царства. Ця автономія внаслідок тиску Москви постійно зменшуватиметься і, врешті, буде ліквідована зовсім. Коли старшина порівняла умови Переяславського договору 1659 р. з Галицьким пактом Виговського, то була вражена тим, як нахабно Москва порушила суверенітет України. Але було вже пізно. Єдине, на що тоді спромоглися деякі українські представники, що мали скріпити своїми підписами Переяславський договір, то це ухилитися від власноручного підпису, що фактично звільняло і від присяги на вірність царю Олексію І. Чим іще можна пояснити той факт, що прекрасно освічений генеральний обозний Тиміш Носач (випускник Києво-Могилянської Академії) не поставив свій підпис під договором, а переклав цю місію на плечі свого писаря. До речі, Носач постійно тяжів до Корсуня, що наводить на думку про його пов'язання із цим містом, принаймні Корсунським полком (чоловіком його третьої дочки був корсунський полковник Григорій Гуляницький). Не підписав договір і Сірко, так само вчинив Яків Улізко, корсунський полковник. Замість цього руку приклав його писар «Василий Игнатов», тобто Гнатенко