Читати книгу - "Корсунь козацький"

Між тим, 15—18 (5—8) жовтня 1657 р. у Корсуні відбулася важлива подія — укладення військового союзу між Українською державою — Гетьманщиною та Швецією. Активну роль у його розробці відіграли Юрій Немирич, Іван Ковалевський та полковник Іван Федорович (Богун — ?). Виговський іменується тут уже гетьманом[188]. 15(5).10.1657 р. Виговський, називаючи себе гетьманом, видав у Корсуні універсал, яким надав Різдвобогородицькому монастиреві у Ніжині містечко Салтикову Дівицю (Там само. — С. 56). Невдовзі (21.10.1657 р.) відбулася Корсунська рада, на якій Виговського обрали повноправним гетьманом, не згадуючи вже про Юрія Хмельницького. У тих умовах це було єдино правильне рішення. На цій раді були присутні представники всіх полків Гетьманщини, члени українського уряду, у т. ч. й сподвижники Виговського, як-от Юрій Немирич, представники іноземних держав, наприклад Речі Посполитої (С. Беньовський), Московської держави (Артемон Матвєєв). На жаль, не було тільки представників Запорозької Січі, і це дало пізніше привід опозиції поставити під сумнів легітимність виборів нового гетьмана. Довелося тоді скликати нову раду, котра врешті поставила крапки над «і». Одразу після Корсунської ради Виговський відрядив своїх представників — осавула Корсунського полку Юрія Миневського та Юхима Коробку до Москви, щоб передати гетьманського листа цареві Олексію і запевнити його у лояльності[189]. Водночас до Бахчисарая було відряджене посольство на чолі з Бутом, а це свідчило про те, що Виговський продовжив курс Богдана Хмельницького і виходив у своїй міжнародній політиці з того, що Україна є незалежною державою.

Однак становище Української держави вже на початку правління Івана Виговського було дуже складним. Розпалася антипольська коаліція (ще за життя Хмельницького Москва уклала сепаратне перемир'я з Річчю Посполитою, Трансільванія зазнала тяжкої поразки, а Швеція схилялася до миру з Польщею, який, врешті, і був підписаний у 1660 р.). Московська держава прагнула ліквідувати незалежність України і поступово перетворити її на свою колонію. Для цього одним із традиційних і перевірених засобів Москви було розміщення на території країни-жертви (у даному разі України) своїх військ. Тому-то у відповідь на посольство Миневського і Коробки Олексій І скерував у всі полкові міста своїх воєвод під приводом захисту України від Речі Посполитої (квітень 1658 р.). До Корсуня було відряджено воєводою боярина Оверкія Болтіна. До речі, коли царський воєвода Болтін прибув до міста (липень 1658 р.), то корсунці не впустили його. Гетьман мусив згодитись і на намісників у надії, що це врешті задовольнить апетити Москви і дасть Україні сподіваний мир. Воєводам був даний дозвіл прибути в Україну, і Болтін уже зупинився в Києві.

Не дрімала й Річ Посполита, котра прагнула реваншу і реставрації на всіх українських землях, що були під її владою до 1648 р., давніх порядків. Союзником Речі Посполитої у цьому було Кримське ханство, котре продовжувало свою політику провокування нових війн і переходів на бік того чи того суперника. Мухамед-Ґірей IV взагалі вороже ставився до України і хотів бачити її лише як частину Речі Посполитої або принаймні як союзника Варшави. У самій Гетьманщині загострилися соціальні протиріччя, котрі й породили іскру громадянської війни, вміло роздмухану Москвою.

Першим підняв заколот кошовий отаман Яків Барабаш, який перед тим дістав негласну підтримку Москви. На його бік перейшов і полтавський полковник Мартин Пушкар, котрий став скликати до себе всіх невдоволених Виговським. Заколотники розбили під Полтавою полковників Івана Богуна та Івана Сербина, які підтримували Виговського, і оволоділи землями Полтавського та Лубенського полків. Гетьман у такій ситуації мусив вжити рішучих заходів і зброєю придушувати небезпечний заколот, що підривав Українську державу.

Як свідчив київський воєвода Василь Шереметєв, Виговський звелів стратити переяславського полковника Колюбаку, «а корсунского полковника Тимошу Аникиенка велел расстрелять да сотников розних городов велел посечь и расстрелять человек с 12 за то, что они писмами ссылались с Пушкарем»[190]. 1 травня 1658 р. Корсунський полк на чолі з полковником Іваном Креховецьким був виставлений проти заколотників[191]. На Лівобережжя вирушили й інші полки, а загальне командування було доручено там наказному гетьманові Григорію Гуляницькому. Сам гетьман взяв в облогу Полтаву. Переконавшись, що Пушкар тягне час і нещиро прагне миру, Виговський віддав наказ штурмувати Полтаву. Місто було взято, першу хвилю антигетьманської опозиції придушено. Пушкар загинув у бою, а Барабаш був узятий у полон і страчений. Варто зазначити, що в той час значну підтримку гетьману надали правобережні полки, насамперед Корсунський, які краще усвідомлювали необхідність збереження незалежності Української держави.

Але Москва не заспокоїлась і наполегливо продовжувала розпалювати невдоволення Виговським серед частини українського суспільства. Тепер вона вже відверто втручалася в українські справи, надавала опозиції не лише моральну, а й матеріальну підтримку; московські війська виступили проти гетьмана відкрито. Саме через це Виговський був змушений піти на зближення з Річчю Посполитою та Кримським ханством. Наприкінці 1658 р. до Київського воєводства була скерована група кінноти й драгунів коронного обозного Анджея Потоцького, яка стала на квартири понад Россю, між Корсунем та Білою Церквою. Пізніше, у травні 1659 р., сюди прибув на короткий час загін Станіслава Яблоновського, майбутнього великого гетьмана коронного.

16 вересня було укладено Гадяцький договір, на основі якого розривався договір 1654 р., а Україна входила до складу Речі Посполитої вже не як колонія, а як рівноправний член федерації поруч із Короною Польською та Великим князівством Литовським, у результаті чого мало утворитися Велике князівство Руське, тобто Українське, на відміну від Великого князівства Московського[192]. Варто додати, що згідно з одним із пунктів Гадяцького договору Виговський отримував у власність міста