Читати книгу - "Навіщо Україні НАТО"

Таким чином, для вступу в НАТО є і формальне рішення парламенту, і політична воля Президента, як керівника зовнішньої політики держави. Прем'єр-міністр у даному питанні грає другорядну роль. Не вистачає лише ратифікації угоди про приєднання до НАТО парламентом.

Слід наголосити, що громадська підтримка вступу до НАТО, як і відповідна просвітницька кампанія, справді потрібні. Громадяни мають розуміти і переваги, і проблеми, пов'язані із членством у військовому блоці. Загалом, при компетентній роз'яснювальній політиці не буде великою проблемою здобути більше 50% підтримки вступу до НАТО. Однак, не важко передбачити, який галас підніметься, якщо проти НАТО виступить, скажімо, 40 чи 45%. Тому позицію громадян більш доцільно виміряти простим соціологічним опитуванням. До речі, саме таким шляхом ішли більшість з 10 держав, які приєдналися до НАТО в 1999—2004 роках.

Адже референдум, на відміну від соцопитування — як правило, шлях до поляризації суспільства.

Тож усі розмови про обов'язковість референдуму щодо вступу до НАТО — або від непродуманості чи некомпетентності, або від намагання маніпулювати населенням. Влада зобов'язана гарантувати безпеку держави і населення навіть за умов, якщо частина населення тимчасово не усвідомлює свій власний інтерес. Перебування поза НАТО — це шлях до ненадійного, непевного існування держави, яке може розродитися катастрофою для держави, ще масштабнішою, ніж попередні трагедії.

Вступ до НАТО гарантуватиме безпеку від воєн, дасть змогу державі й суспільству стати на ноги, визріти й реабілітуватися за попередні часи підневільного існування, отримати можливість повноцінно реалізуватися, увійти у процеси глобалізації з власним індивідуальним обличчям, а не з колоніальною маскою.

Станом на середину 2006 року вступ до НАТО підтримує, за різними даними, від 17 до 32% громадян. Що й не дивно — після півстолітньої радянської антинатівської кампанії та актуалізації відповідних фобій під час двох останніх виборчих кампаній.

Проведення всеукраїнського референдуму за таких умов відображатиме не вибір українського народу, а паразитування на непоінформованості людей, які не знають своєї власної вигоди.

Сполучені Штати Америки є країною євроатлантичного простору, що має найбільші технічні можливості для дії поза своїми кордонами.

До 1996 р. США сприймали військово-політичну співпрацю з Україною насамперед у контексті ядерного роззброєння України. Однак згодом США усвідомили ті можливості, які надає європейській безпеці незалежна Україна.

Річ у тім, що США розуміють свою безпеку невіддільною від безпеки євроатлантичного регіону. У США після здобуття Україною незалежності поступово зростало усвідомлення значення України для безпеки держав цього регіону. Починаючи із середини 1990-х рр. США дедалі більше уваги приділяють можливостям України як гравця європейської безпеки. З середини 1990-х рр. і до «касетного скандалу» Україна була отримувачем третьої за розміром щорічної американської допомоги після Ізраїлю і Єгипту.

Інтерес США до України пояснюється тим, що Україна є ключовою геополітичною ланкою регіону, що забезпечує доступ до Балкан, Кавказу і вихід на регіон Центрально-Східної Європи. Поступово на Заході поширилася точка зору, вербалізована Збігневом Бжезинським, що без України Росія не в змозі відновити імперський статус і, таким чином, загрожувати Заходу.

Інтересам національної безпеки України в цілому відповідає реалізація мети США щодо підключення держав Центрально-Східної Європи, в тому числі й України, до євроатлантичної інтеграції. В американській урядовій «Стратегії національної безпеки на нове століття» наголошується, що незалежність, суверенітет і територіальна цілісність 12 нових незалежних держав СНД, в тому числі й України, є особливо важливими для інтересів США.

Нині в Сполучених Штатах у середовищі політичної еліти сформувалася достатньо однорідна позиція щодо підтримки незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, а також її демократичного розвитку. Для інтересів національної безпеки України важливим є те, що США готові будувати свої відносини з Україною автономно від інших держав, таким чином, стверджуючи зовнішньополітичну самостійність України. Водночас держави ЄС не завжди здатні провадити таку політику, оскільки залежать від російських енергоносіїв та не мають достатньої мотивації та сил для її здійснення.

США демонстрували готовність підтримувати Україну в складних міжнародних ситуаціях. У Палату Представників Конгресу США під час загострення ситуації навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р. було внесено проект резолюції, у якому наголошувалося, що уряд Росії має утримуватися від будь-яких дій, що можуть порушити територіальну цілісність України. Аналогічно США підтримали Україну під час вимог Росії переглянути український статус м. Севастополя.

Показники політичної, військової та економічної потужності США свідчать на користь того, що збіг стратегічних інтересів безпеки двох країн має значний потенціал для розвитку. ВВП США становить близько 31% від ВВП світу. США є головним інвестором в українську економіку, а також мають реальні важелі впливу на міжнародні фінансові інституції. США мають 17,3% голосів у керівних органах Міжнародного валютного фонду і 16,49% — у Світовому Банку. Фактично жодне рішення в цих двох інституціях не приймається всупереч позиції США. Також США мають вагомий голос у Світовій організації торгівлі, приєднання до якої тривалий час домагалася Україна.

Існують значні можливості для взаємовигідної співпраці США і України в галузі транспортування енергоносіїв з Каспійського регіону до Європи, оскільки нафтові компанії США контролюють значний сегмент видобутку нафти з цього регіону, а Україна має розвинуту мережу транспортування енергоносіїв, зокрема через збудований 2002 р. нафтопровід