read-books.club » Сучасна проза » Неболови 📚 - Українською

Читати книгу - "Неболови"

151
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Неболови" автора Юлія Ілюха. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 39 40 41 ... 46
Перейти на сторінку:
на березі, мокрий, волохатий і засмаглий. — Запрошую в ресторан. Ви, звичайно, не яхта, щоб розбивати об вас пляшку шампанського, але день, коли ви «стали на воду», чимось міцненьким окропити треба обов’язково.

Перевдягаючись у кабінці, Віра думала про те, що цей чоловік не такий уже й поганий. Її скутість перед ним майже минулася, і вже не хотілося щохвилини по-страусячому ховатися в дрібну гальку під ногами, тільки б затулитися від його всюдисущих очей. Новий знайомий знову починав їй подобатися — не як мужчина, а як сутність, поряд з якою почуваєшся в безпеці.

Дорогою до ресторану Віктор розповів, що приїхав з Вінниці, де працює в школі вчителем трудового навчання. Швидко знайшлася і спільна тема — падіння моралі серед молоді. Наче дві старі пліткарки, вони перемивали кісточки юним голопуцькам, яким так хотілося скоріше подорослішати.

— А яскраво-синє волосся?! Ти таке коли-небудь бачив? — Віра настільки захопилася, що і не помітила, як перейшла з формально-холодного «ви» на дружньо-відверте «ти». — Заходить колись до моєї колеги на роботу донька: з блакитною шевелюрою на голові, у носі пірсинг, пузо голе — а на вулиці мороз тріщить. А починає говорити — виразно шепелявить. Виявляється, в неї і язик проколений, ти уявляєш! Ні, в мій час усе було пристойніше і…

Віктор зареготав, Віра замовкла на півслові, а потім і сама не стрималася — заливисто засміялася, та так, що на очах виступили сльози, а живіт скрутило від кольок. Упала на лавку і зайшлася новим вибухом реготу, потім заспокоїлася, дивлячись на Віктора крізь пелену сліз і вій. Він стояв поряд, терпляче чекаючи, доки вона пересміється. У цю мить їй з ним було добре і хотілося взяти його за руку.

— Я відчув себе старим буркотуном, який вічно всім не задоволений і кляне всіх на світі, — крізь сміх вимовив він, і Віра подумала, що очі зараз у нього добрі-добрі.

Коли вона нарешті підвелася, Віктор поклав її руку на свій лікоть, і далі вони пішли, немов подружня пара — давно у шлюбі, але ще близькі одне одному.

У невеличкому кафе, яке чомусь пафосно йменувалося рестораном, було багатолюдно й накурено. Ближче до обідньої пори курортники з пляжу, як усеїдні мурахи, сповзалися в такі заклади в пошуках поживи. Віра з Віктором знайшли вільний столик та зробили замовлення в затурканої офіціантки з червоними від постійного недосипання очима. Невдовзі вона принесла шампанське, сонно розлила у два ще мокрих келихи.

— За тебе. — Віктор підніс свій і легенько цокнув склом об скло.

Бульбашки шампанського залоскотали Вірі горло. Вона не хотіла пити на порожній шлунок, але боялася образити Віктора відмовою. Холодний напій теплою хвилею розливався всередині, роблячи тіло безвільним, а думки — сміливими. Відставивши напівпорожній келих, Віра помітила, що шампанське в ньому стало рожевим. Притисла пальці до вуст — кров. Не відчула, як порізала губи об щербате скло. Серветка в руках Віктора витирала її обличчя м’яко, як пір’їнка.

«Цікаво, він одружений чи ні»? — дивлячись йому у вічі, вона подумала про це швидше автоматично, як про щось неважливе і другорядне. Навіть якщо так, дружина не стіна, посунеться, — так тієї ночі вирішила для себе Віра, хоча зовсім недавно засуджувала жінок, таврованих словом «коханка». Не приміряла його на себе — яка ж вона коханка, коли від чоловіка того нічого їй не треба, і не коханець він їй, а просто… донор.

Скандалу зчиняти через щербаті бокали не стали — обом не хотілося псувати сьогоднішній день зайвим негативом, попросили лише принести звичайні склянки на заміну. Нехитра їжа — картопляне пюре, відбивна та овочевий салат — здалася Вірі найсмачнішою стравою, яку вона їла в житті, можливо, через те, що отак її не запрошували добрий десяток років. Коли принесли рахунок, Віктор розплатився сам, а вона, розморена чоловічою увагою, спекою та половиною пляшки шампанського, навіть не поривалася дістати гаманця.

Вийшовши з кафе, вони довго блукали парком серед кипарисів, лаврів та покалічених зимовими холодами кримських пальм. Вірина рука знову безвільно лежала на згині його ліктя, немов крило підбитої пташки. Говорили начебто про все на світі, але тільки не про особисте. Віктор не розповідав про своє життя, Віра не питала, а про себе, як завжди, розповідати соромилась. Виходила розмова випадкових попутників, які бояться прохопитися про щось особисте і тому зайве, передчуваючи можливу майбутню зустріч за інших обставин.

Коли жовтогарячий апельсин сонця поволі пірнув у море, розфарбовуючи горизонт яскравими густими, немов з-під пензля імпресіоніста, мазками, Віра з Віктором сиділи на теплому камені біля води. Слухали розмірений плескіт хвиль і мовчали кожен про своє, вдивляючись в лінію обрію з ледь видними обрисами крихітної баржі. Сутінки впали на землю раптово, як це буває на півдні. Стало прохолодно, і Віра в тоненькому сарафані зіщулилася, обхопила себе руками, намагаючись захиститися від холодного повітря, аж тут їй на плечі лягла рука Віктора, обпікаючи доторком гарячої долоні. Віра схилила голову йому на плече, немов у фіналі американського фільму з хепі-ендом, і заплющила очі, раптово подумавши, що після повернення додому неодмінно купить собі білу сукню.

Вони зустрічалися під шовковицею щоранку, ішли на пляж — Віра вже навчилася цілком пристойно триматися на воді, — разом обідали, гуляли і чекали заходу сонця на «своєму» камені. Усе було б добре, але Віру дедалі більше хвилювало те, що Віктор не робив жодних спроб зблизитися з нею, а відпустка по-спринтерському стрімко добігала кінця. Вона водночас боялася і чекала тієї хвилини, коли він не лише візьме її за руку, а дозволить собі набагато більше. Проте Віктор не дозволяв, і після вечірнього прощання Віра довго крутилася в ліжку, перш ніж заснути, намагаючись приборкати думки про дитину, які, немов прудкі коні, тепер щомиті гарцювали в неї в голові.

У п’ятницю, останній день своєї двотижневої відпустки — Віктор залишався в Сімеїзі ще на тиждень, — вона прокинулася з передчуттям: це станеться. Довго і ретельно збиралася, хоча в кімнату раз по раз без стуку зазирала бабуся-господарка, з незадоволеним виразом повторюючи «там твій прийшов». Це означало, що Віктор уже чекає під парканом, дратуючи своєю присутністю стару, яка чи не в кожному перехожому бачила грабіжника після того, як минулої зими хтось філігранно акуратно виніс із її спальні весь літній заробіток від курортників.

Віра зав’язала волосся в кокетливий дівчачий хвостик, підфарбувала вії, що робила дуже рідко, бризнула з майже повного флакона парфумів — подарунка колег на 8 Березня — на ключицю. Перехрестилася перед виходом, хоча й не була побожною. Її святковість не залишилася непоміченою — коли вона вийшла, Віктор на мить завмер.

— Ти сьогодні інша якась, аж світишся ізсередини, — зауважив по-простому, коли вона поклала руку на звичне місце на його лікті.

День минув так само, як і попередні, лише після звичного споглядання заходу сонця Віктор запросив Віру на прощальну вечерю. Страви мали печальний присмак, адже обоє розуміли, що навряд чи колись зустрінуться знову, та й кому потрібна випадкова зустріч після курортного роману, навіть незавершеного, як цей, коли зазвичай під час випадкової зустрічі колишні коханці потуплюють очі, щоб не перетнутися поглядами, та переходять на інший бік вулиці.

Годинник на руці

1 ... 39 40 41 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неболови», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Неболови"